Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Володимир Кирилович Малик

Собачий гавкіт обірвав його  думи.  Невже вовки?

Він  вийшов з юрти  і глянув на  долину, де паслися коні. Вони спокійно скубли траву.  Отже, не  вовки.

Собачий гавкіт наближався з  боку  степу. В  синій імлі вималювалася постать верхівця, який довгою хворостиною відбивався від собак. Хто  б це  міг  бути?

Аяп  відчув, як  у  нього раптом потерпли ноги. Невже Кончаків посланець?

— Віджени собак, старий! — почувся приглушений голос.  — А то бабки пообгризають коневі! Тсе-тсе!

З вимови Аяп  відразу зрозумів, що  це справді гість  з берегів  Тору, і прикрикнув на  собак.

— Аяп?  — запитав незнайомець.

— Аяп,   — тремтячим голосом відповів той.  — Хто  ти, джигіте? Звідки путь  держиш?

— Привіт тобі  від  сина Куна, — сказав той,  не  відповідаючи на запитання старого, і простягнув на долоні ханську тамгу.

— Він  живий? Здоровий? — аж кинувся Аяп.

— А що  йому  подіється? Тиждень тому  я бачив його, як ось  тебе.  Велів  кланятися...

— Дякую. Заходь, дорогий гостю, до  юрти. Поп’єш кумису, поїси бешбармаку, — стара приготувала мені, щоб неголодний був...  Як  же тебе  звати, джигіте?

— Джабаєм.

— Заходь, Джабаю. Тут безпечно — я сам.

Поки зголоднілий гість  їв і запивав з бурдюка холодним кумисом, Аяп  мовчав. А коли той  закінчив, запитав:

— А що  ж Кончак — живий, здоровий?

— Живий і здоровий, Аяпе, і велів  тобі  передати через мене все,  про  що  ти дізнався. Що  робиться в Києві?

Аяп  промочив кумисом горло.

— Князь Святослав задумав на  літо  великий похід.

— Куди?

— Хан  Кунтувдей каже, що  на  Дон. Тобто на  самого Кончака.

— Ов! Якими ж силами?

— Зараз він  поплив Десною у свої  землі  збирати військо і  домовлятися з  сіверськими та  смоленськими князями. А князь уруський Рюрик уже готується, — нещодавно прикликав до себе у Білгород хана Кунтувдея і наказав на кінець уруського місяця травня з усіма  чорними клобуками зібратися  біля  Заруба на  Дніпрі і ждати на  нього там... Щонайменше сім князів — Святослав, Рюрик, Володимир Переяславський, Ярослав Чернігівський, Ігор Новгород-Сіверський, Всеволод Трубецький та  Давид Смоленський,  рідний брат нашого князя Рюрика, — підуть  у похід.  Сила велика!

— Коли ж на  них  сподіватися?

— Хай  великий хан  Кончак сам  думає... А я б уже  зараз готувався!

— Дякую, Аяпе, — сказав Джабай. — Ти  зібрав дорогоцінні вісті... Хан  Кончак звелів передати тобі,  що  в Куна й волосина не  спаде з голови, якщо ти  і далі  вірно служитимеш  Дешт-і-Кипчаку!

— Вірно служитиму. А що  мені  робити? — зітхнув Аяп.

4

Рано в четвер, залишивши в Путивлі за старшого князя Володимира Галицького, Ігор  з сином та ковуями Ольстина  Олексича, яких   прислав Ярослав Чернігівський,  вирушив  у похід.  В суботу  до нього на  Пслі приєднався зі своїм полком князь Святослав Рильський, і з’єднане військо, що налічувало тепер шість тисяч  воїв,   попрямувало ледь  помітним путівцем на  схід  — до  Дону  великого. Йшло воно з обозом і сумними кіньми і розтягнулося на  добрих п’ять верст.

Князь Святослав привів з собою тисячу воїв,  як  і Володимир Путивльський. Був  він  веселий, щасливий, сидів   у сідлі  прямо, як  це звичайно роблять люди  невисокого зросту, підставляв сонцю своє  довгасте тонке обличчя, обтягнуте матовою шкірою, і видно було,  що  весняний похід  тішив його, що  йшов він  у Степ, як  на  веселу прогулянку.

При зустрічі Ігор  поцілував племінника в обидві щоки. Святослав спалахнув радістю. Він  любив стрия Ігоря, як батька, і в усьому слухався його. Великий князь Рюрик, вуй по  матері, княгині Агафії  Ростиславівні, за  тодішніми звичаями вважався після батька найближчим родичем, але Рюрик  був  далеко, в Білгороді, а Ігор  — під  боком, до  того  ж не  Рюрик, а Ігор  виділив із сіверської землі  волость молодому  князеві. Тому  й  тримався він  дядьків своїх  по  батькові  — Ігоря та Всеволода. Та й лицем і характером — гарячим, нестримним — скидався більше на Ольговичів, ніж  на Ростиславичів.

— Я  такий радий, що  полк[63]  наш   розпочався і що  суха сонячна погода сприяє нам, — признався Святослав, заглядаючи стриєві в очі.

— Я теж радий, але давай  відкладемо цю радість  на потім, коли будемо повертатися з  походу, — стримано  відповів Ігор.

Об’єднаний Ігорів полк[64]  ішов  не поспішаючи: вої берегли  необ’їжджених після зими коней, щоб  не  підірвати, не запалити. Чотири дні — в дорозі, на п’ятий, як  звичайно це робиться при  далеких походах, ставали на  спочив.

Та як не берегли, біди  не минули. На  підході до Ворскли несподівано зашкутильгав під  Ігорем його  улюблений кінь Сірий. Славута глянув — тріщина в копиті. Це  була  погана прикмета! Ігор  розгнівався.

— Конюшого Ступку сюди!

Примчав вайлуватий, неповороткий товстун Ступка, далекий Рагуїлів родич по  жоні, низько вклонився. З переляку у нього одвисла щелепа.

— Княже?

Ігор  ледве  стримався, щоб  не  вдарити.

— Я більше не хочу тебе бачити!  Лежень!  Ненажера! Тільки  спиш та їси!  — гримнув зозла. — Зовсім не  дивишся за кіньми! Не  пообрізував копит вчасно — і загубив мені  Сірого,  мого  найкращого коня!

— Я зараз подивлюся, княже...

Ігореві було  досадно не  тільки за  коня. Головне — що віщує ця  прикмета в поході? Поранення,  смерть, поразку, нещастя?

— Зараз, зараз!  — гнівно обірвав він  конюшого. — Я бачити тебе  не хочу! Забирай Сірого — і веди  назад!  Та доглядай  так,  щоб  по  приїзді я міг  сісти  на  нього!

Ступка мовчки схилив голову.

Славута обрізав коневі копито, замастив маззю для затягування ран, натягнув цупку шкіряну панчоху і зав’язав її сирицею вище бабки. Не  кажучи ні слова, Ступка вклонився  князеві і повів Сірого до князівських коней.

— Хай мені  приведуть Воронця! — навздогін гукнув  йому Ігор  і скрушно розвів руками: — Ну,  от  і залишився я  без конюшого...

— Отче, в моєму полку йде в похід  твій  колишній конюший Ждан, — сказав Володимир. — Може, прислати його?

Ігор  наморщив лоба.

— Але ж він  сидів  у мене в порубі!  Таємний вивідач Володимира Переяславського і Святослава! Як же мені  довіряти йому?

В розмову втрутився Славута.

— Ніякий він  не  вивідач ні  Святослава, ні  Володимира Глібовича... Так, чого   доброго, княже,  ти  і  мене назвеш вивідачем, бо  ж