Конституція України. Науково-практичний коментар - Колектив авторів
Зазначена мета діяльності об ’єднання громадян може бути як письмово зафіксована у статуті, програмі, агітаційній продукції або інших офіційних матеріалах організації, так і переслідуватися організацією фактично, на що можуть указувати дії керівництва та членів організації, їх виступи та заклики на мітингах та демонстраціях, інтерв’ю засобам масової інформації тощо. Європейський суд з прав людини підкреслює, що не можна виключати того, що програма політичної партії та заяви її лідерів можуть приховувати дійсні наміри та цілі, відмінні від проголошених. У такому випадку необхідно порівнювати програму та заяви лідерів з реальними діями партії та її лідерів та з позицією, яку вони в цілому захищають (рішення від 30 січня 1998 р. у справі Об’єднана Комуністична Партія Туреччини та ін. проти Туреччини).
Частина 2 коментованої статті передбачає, що політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань. Це необхідно розуміти як ще одну заборону в діяльності об’єднання громадян. Відповідно до ст. 260 Кримінального кодексу України під воєнізованим формуванням слід розуміти групу, яка має організаційну структуру військового типу (заснована на єдиноначальності, підпорядкованості, дисципліні) та в якій проводиться військова, стройова чи фізична підготовка. Крім того, Кодекс виділяє поняття збройного формування — воєнізованого формування, що незаконно має на озброєнні придатну для використання вогнепальну, вибухову чи іншу зброю. Подібні формування можуть утворюватися офіційним рішенням органів або посадових осіб об’єднання громадян, а можуть бути неофіційними.
Об’єднання громадян, що здійснює подібні дії, має бути притягнуте до конституційно-правової відповідальності у вигляді заборони її діяльності. Якщо організація ще не легалізована, ці дії є підставою відмови в легалізації. У випадку якщо організація вже легалізована, об’єднання громадян забороняється в судовому порядку. Відповідно до ст. 32 Закону України «Про об’єднання громадян» за поданням легалізуючого органу або прокурора рішенням суду об’єднання громадян примусово розпускається (ліквідується) у випадках: 1) вчинення дій, передбачених ст. 4 Закону; 2) систематичного або грубого порушення вимог ст. 22 цього Закону, яка накладає обмеження щодо одержання коштів та іншого майна політичними партіями, їх установами та організаціям; 3) продовження протиправної діяльності після накладення стягнень, передбачених цим Законом; 4) зменшення кількості членів політичної партії до числа, коли вона не визнається як така (остання підстава не застосовується через відсутність законодавчо визначеної мінімальної кількості членів партії). Суд одночасно вирішує питання про припинення випуску друкованого засобу масової інформації об’єднання громадян, яке примусово розпускається. Про примусовий розпуск (ліквідацію) об’єднання громадян реєструючий орган протягом п’ятнадцяти днів після набрання рішенням суду законної сили повідомляє в засобах масової інформації.
Фізичні особи — члени партії або її прихильники, які причетні до протиправних дій, будуть нести індивідуальну відповідальність відповідно до чинного законодавства. Так, Кримінальний кодекс України встановлює відповідальність за дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади (ст. 109); посягання на територіальну цілісність і недоторканність України (ст. 110); державну зраду (ст. 111); порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань (ст. 161); ввезення, виготовлення або розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості (ст. 300); пропаганду війни (ст. 436) тощо.
Складним є питання про співвідношення та залежність відповідальності членів парти як фізичних осіб та політичної партії як організації. Відповідно до Керівних принципів заборони та розпуску політичних партій та аналогічних заходів, прийнятих Європейською комісією за демократію через право («Венеціанська комісія»), політична партія як організація не може нести відповідальність за індивідуальну поведінку своїх членів, яка не санкціонована партією в рамках її політичної (публічної) і партійної діяльності. Будь-які обмежувальні заходи, прийняті відносно політичної партії через поведінку її членів, повинні спиратися на докази того, що цей член партії діяв за її підтримки і що така поведінка є результатом програми цієї партії або її політичних цілей.
Національні підходи в галузі обмеження права на об’єднання узгоджуються з міжнародно-правовими стандартами в галузі прав людини. Стаття 22 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права передбачає, що користування правом на свободу асоціації не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, які передбачаються законом і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах державної чи суспільної безпеки, суспільного порядку, охорони здоров’я і моральності населення, для захисту прав і свобод інших осіб. Стаття 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод також закріплює, що здійснення цього права не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або дня захисту прав і свобод інших осіб. Застосування цих обмежень повинне узгоджуватися із «Сіракузькими принципами тлумачення обмежень і відхилень від положень Міжнародного пакту про громадянські і політичні права» (1984 р.), що деталізують вимоги Пакту, зокрема, щодо змісту понять «встановлені законом», «національна безпека», «громадський порядок», «здоров’я населення», «прав і свобод інших людей», та практикою Європейського суду з прав людини.
За результатами розгляду Європейським судом з прав людини скарг сформувалася достатня практика щодо заборони об’єднань громадян, і в першу чергу політичних партій. Так, Європейський суд з прав людини зазначив, що винятки, що зазначені у ст. 11 Конвенції, повинні строго тлумачитися, коли це стосується політичних партій; лише переконливі та незаперечні причини можуть виправдовувати обмеження свободи об’єднання для партій (рішення від 30 січня 1998 р. у справі Об’єднана Комуністична Партія Туреччини та ін. проти Туреччини). Найбільша кількість рішень Суду стосувалася Туреччини, де за останні роки заборонено 15 політичних партій. Це, зокрема, рішення від 30 січня 1998 р. у справі Об’єднана Комуністична Партія Туреччини та ін. проти Туреччини; рішення від 25 травня 1998 р. у справі Соціалістична партія та ін. проти Туреччини; рішення від 8 грудня 1999 р. у справі Партія свободи і демократії проти Туреччини; рішення від 9 квітня 2002 р. у справі Язар, Караташ, Аксой і Народна партія праці проти Туреччини; рішення від 11 червня 2002 р. у справі Селім Саадак та ін. проти Туреччини; рішення від 13 лютого 2003 р. у справі Партія «Рефах» (партія благоденства)
