Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи - Сергій Миколайович Поганий

У червні 1987 року, коли підготовку до суду було завершено, Брюханова, Фоміна і Дятлова перевели із СІЗО КДБ у Києві в СІЗО міста Іванків, що за 50 кілометрів від Чорнобиля, яке слугувало штаб-квартирою урядової комісії з ліквідації наслідків аварії. Звідти їх щоденно привозили на судові слухання в Чорнобиль. Віктора Брюханова і його колишніх підлеглих звинувачували в порушенні трьох статей Кримінального кодексу УРСР. Перша стосувалася техніки безпеки на підприємствах, які підпадають під категорію вибухопожежонебезпечних; друга стосувалася зловживання владою, що нібито проявилось у приховуванні інформації про фактичні масштаби інциденту; нарешті, третя стосувалася питання халатності, внаслідок якої керівники нібито не змогли підготувати персонал АЕС Належним чином.

Віктор Брюханов відмовився визнавати себе винним за першими двома пунктами звинувачення. Колишній директор стверджував, що в жодній з інструкцій Чорнобильська атомна електростанція не визначалась як вибухопожежонебезпечне підприємство: ані законодавці, ані керівники в галузі, які видавали робочі інструкції, не передбачали варіанта, за якого реактор міг вибухнути. Що ж стосувалося другого пункту, то тут Віктор заявив, що, наскільки це було можливо, поінформував владу про ситуацію на станції, однак його пропозицію евакуювати населення Прип’яті проігнорували. Найбільш вагомим доказом проти Брюханова став документ, підписаний ним уранці 26 квітня, де зазначалося про низькі рівні радіації на ЧАЕС на основі доступних тоді даних. На питання обвинувача про те, «чому інформація стосовно 200 рентгенів за годину не вказувалася в листі партії та радянським органам», Віктор Брюханов відповів: «Я переглянув документ недостатньо уважно — безперечно, цифру потрібно було вписати». І хоча Брюханов, як міг, намагався відстоювати свою позицію, він розумів: щоб він не говорив чи не зробив на суді, у Кремлі його долю вже визначили. «Мене покарають — це було очевидно заздалегідь», — сказав колишній директор ЧАЕС згодом, пригадуючи свої думки під час судового засідання.

Брюханов визнавав свою вину за халатність, оскільки аварія сталася фактично на його очах. «Я винен, як керівник, — за те, що недогледів якісь речі, за те, що був певною мірою неуважним і неефективним. Я усвідомлюю, що стався серйозний інцидент, однак відповідальність за нього несе кожен», — сказав він судді. Визнання Брюхановим часткової відповідальності за аварію справило позитивне враження на суд, хоча всі знали: Віктор не брав безпосередньої участі в. подіях 26 квітня. «Знаєте, я вперше бачу настільки витриманого і стриманого підсудного, — сказав один із суддів у розмові тет-а-тет Валентині, — хоча відчувається, що він засмучений. Справжній чоловік!»

Микола Фомін обрав зовсім іншу стратегію. Повернений лікарями СІЗО з того світу після спроби самогубства, він відновив свої сили і тепер переважно перекладав відповідальність за аварію на своїх підлеглих. Позиція Фоміна була дуже простою: вибуху на 4-му енергоблоці не сталося б, якби Дятлов і Акімов дотримувалися затвердженої ним — вивіреної — програми турбінного випробування. «Я переконаний, що не програма стала причиною аварії», — заявив Фомін суду. Коли обвинувач запитав, «хто, на думку Фоміна, несе основну відповідальність за інцидент», колишній головний інженер ЧАЕС відповів: «Дятлов і Акімов, які припустилися відхилень від програми».

Зі свого боку, Анатолій Дятлов, керівник, безпосередньо відповідальний за порушення умов турбінного випробування, визначеного програмою, брати на озброєння доводи Фоміна, звинуваючи в усьому підлеглих, які доти вже померли і цілком могли б стати козлами відпущення, не хотів. Дятлов зайняв іншу, значно благороднішу — і водночас незручну для влади — позицію: він визнав свою вину за низку порушень інструкції з експлуатації, на кшталт недостатньої кількості керуючих стержнів (менше ніж п’ятнадцять) в активній зоні реактора, недотримання у відновленні рівня потужності реактора до визначених програмою 700 МВт після її несподіваної втрати і затягування активації аварійного захисту (АЗ-5) задля зупинки реакції.

Однак водночас був твердо переконаний: жодне з цих порушень не призвело б до вибуху, якби реактор не мав низки конструкторських вад. «Якщо б ми натиснули кнопку раніше, аварія сталася б раніше, — говорив Анатолій Дятлов. — Інакше кажучи, аварія обумовлювалася станом реактора. Я віддав наказ стабілізувати рівень потужності реактора на позначці 200 МВт, оскільки вважав, що реактор відповідає установленим в СРСР стандартам безпеки». Фактично Дятлов вказував пальцем на конструкторів реактора РБМК, який точно не можна було назвати вибухозахищеним з огляду на явище позитивного пустотного ефекту, а також властивість прискорювати реакцію, коли керуючі стержні вводяться в активну зону. Анатолій Дятлов публічно звинуватив конструкторів реактора, і багато хто в політичних та індустріальних колах вважав це звинувачення небезпідставним.

Сам Дятлов, зрештою, дійшов висновку: ані голова суддівської колегії, член Верховного суду СРСР Раймонд Брізе, ані державний обвинувач Юрій Шадрін, старший помічник Генерального прокурора СРСР, не були зацікавлені в розкритті істини щодо вибуху. Більше того, вони фактично відвели конструкторів РБМК від відповідальності, вилучивши із справи проти адміністрації АЕС усі матеріали, які стосувалися конструкції реактора, — їх виділили в окреме кримінальне провадження, яке вимагало подальшого розслідування. Комісія експертів-ядерників, скликана до засідання задля з’ясування причин вибуху, складалася переважно з представників НДІ, відповідальних за конструювання реактора РБМК, а показання свідків — операторів та інженерів ЧАЕС — судді зазвичай ігнорували.

На думку Віктора Брюханова, нараду персоналу вищої ланки, яка за часом збігалася з оголошенням вироку, нове керівництво Чорнобильської атомної електростанції скликало навмисно — з метою уникнення невдоволення. Хоча навіть незважаючи на це, понад півтисячі працівників станції підписали прохання про помилування Брюханова. Як пізніше писав Дятлов: «У липні 1987-го багато хто вже розумів — звинувачення, висунуті проти персоналу, були незаконними. Люди знали — ужито заходів з модернізації функціонуючих реакторів; вони цікавилися цим і робили свої висновки». Дятлов мав на увазі зміни, які почали вносити в конструкцію реакторів РБМК після засідання Політбюро в липні 1986 року. Прекрасно усвідомлюючи, що відповідальність за катастрофу не можна приписувати виключно операторам і конструкторам, державні лідери, втім, вирішили зробити козлами відпущення саме їх. Коментуючи згодом вирок, Віктор Брюханов зазначав: «Урешті-решт, потрібно ж було продемонструвати ЦК партії і цілому світові: погляньте, мовляв, ми знайшли винуватців. До того ж хіба могла взагалі відставати радянська наука? Вона ж була найкращою у світі».

Суд постановив визнати винними і Віктора Брюханова, і його підлеглих, які «не забезпечили дотримання персоналом атомної електростанції технологічної дисципліни; більше того, вони особисто систематично порушували офіційні інструкції та ігнорували рекомендації контрольно-наглядових органів». Віктора Брюханова також