Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999 - Тімоті Снайдер
Шляхтич міг водночас бути «литовцем» за походженням, політичним «поляком» і віруючим «русином» (або «греком»). Оскільки протягом тривалого часу Литва включала більшість території Київського патріархату, а її населення було переважно православним, Литву називали «руськими» землями. Об'єднавши свої володіння з Польщею у 1385 р., Ягайло діяв як «великий князь литовський, господар і дідич Русі». В угоді 1449 р. між Польщею-Литвою та Московією перша названа «руською», а друга — «московською». Після завоювання Константинополя турками в 1453 р. Московія висунула духовні та політичні претензії на роль центру православ'я, спадкоємиці Візантії та наступниці Київської Русі. Це виправдало її війни з братами-слов'янами з Литви, чиї великі князі століттями вважали себе спадкоємцями князів київських[20]. На практиці московські прагнення бути Руссю підштовхнули Литву до Польщі. Коли Іван IV («Грозний», правив у 1530–1584 рр., проголошений царем у 1547 р.) розпочав у 1558 р. Ливонську війну він пришвидшив укладення польсько-литовської унії 1569 р. Водночас, звичайно, Польща-Литва також претендувала називатися «Руссю»; ось як виглядав титул Зигмунта II Августа за привілеєм 1569 р.: «Король польський, великий князь литовський, Русі, Прусії, Мазовії, Жемайтії і т. д. господар і дідич». Ставлення Івана Грозного до своїх ворогів боярів також свідчить про разючий контраст із правами литовських шляхтичів, підтверджених того ж року Зигмунтом II[21].
Хоча Річ Посполита досягла значних успіхів у війнах з Московією в XVII ст., а відомий порятунок Відня від турків Яном Собеським у 1683 р. прославив Польщу, XVIII ст. стало для неї часом суцільних поразок. Як побачимо в шостому розділі, повстання в Україні середини XVII ст. остаточно знекровило Річ Посполиту. Вона не змогла забезпечити фіскального чи військового підгрунтя для створення модерної держави. Після початкових успіхів, вибори монархів перестали служити інтересам Речі Посполитої. Королі, які не могли започаткувати династій, менш за все опікувались добробутом держави, а королі іноземного походження не особливо прагнули занурюватись у труднощі польської політики. Широкі права польської та литовської шляхти дали можливість Російській імперії (так почала називатись Московія після 1721 р.) знесилити Річ Посполиту. Оскільки її сейм функціонував за принципом одностайності, достатньо було одного хабара, щоб перешкодити будь-якій реформі. Цар Петро I («Великий» правив у 1682–1725 рр.) дійшов до Балтійського моря та ослабив Річ Посполиту: московський деспотизм скористався з польської анархії. Водночас навіть після дезінтеграції Речі Посполитої у XVIII ст. та занепаду викоханих нею принципів толерантності, польська цивілізація й далі зберігала своє значення у Великому князівстві Литовському. Те, що колись було ознакою шляхетства, перетворилось протягом XVIII ст. на символ статусу, що дало польськості можливість процвітати у Литві ще тривалий час після того, як Річ Посполита стала лише спогадом[22]: її культура розвивалась, хоча політичні інституції так і не змогли пристосуватись до нових умов. Перший поділ Речі Посполитої Австрією, Прусією та Росією відбувся у 1772 р. Останньою спробою польсько-литовської шляхти реанімувати інституції Речі Посполитої стала Конституція 3 травня 1791 р. Вона трактувала польсько-литовську шляхту як єдину політичну націю, відмовилась від принципу одностайності в парламентських голосуваннях і намагалась створити модерну, централізовану республіку[23]. Це спровокувало другий поділ Речі Посполитої Росією та Прусією у 1793 р. Повстання Костюшка проти Росії 1794 р. зазнало поразки й закінчилось третім, останім поділом 1795 р. Річ Посполиту стерли з карти Європи.
Російська імперія Катерини II («Великої» правила у 1762–1796 рр.) поступово анексувала майже все Велике князівство Литовське: Полоцьк у 1772 р., Мінськ у 1793 р. і, нарешті, Вільно у 1795 р. Інкорпоруючи Литву, Росія також поглинула її еліти, що розмовляли польською, та селян, що розмовляли (в переважній більшості) мовою, яку сьогодні ми звемо білоруською, а також міста, населені здебільшого євреями. Кінець Речі Посполитої означав кінець політичного устрою, за якого навіть попри часткові упередження євреї користувались інституційною толерантністю[24]. За мить до складу Росії увійшла більша частина світового єврейства. Після Віденського конгресу, за умовами якого російська частина колишньої Речі Посполитої збільшилась приєднанням Варшави (1815 р.), імперія також отримала й найбільше у світі поляків. Лише з територій Великого князівства Литовського, навіть не згадуючи ані те, що пізніше буде назване Конгресовим королівством, ані Україну, Росія отримала більше шляхтичів польської культури, ніж було дворян російської культури в усій Російській імперії. На початку XIX ст. набагато більше царевих підданих вміли читати польською, ніж російською. Деякі польські та литовські шляхтичі, як, наприклад, князь Адам Чарторийський, стали неймовірно впливовими при дворі царя Олександра I (правив у 1801–1825 рр.). Чарторийський був, наприклад, частково відповідальний за розробку в 1804 р. Положення про євреїв Російської імперії[25].
Зруйнування Речі Посполитої й одночасне запровадження в Росії «смуги осілості»[26] супроводжувались радикальними спробами реформувати юдаїзм та єврейське соціальне життя. Ми ще повернемось до цього в третьому розділі. Наразі зазначимо, що на них впливали історичні міфи, що не були прив'язані до території (як, наприклад, хасидизм, що з'явився в Україні після смерті Баал Шем Това в 1760 р.), а також пан європейські течії (як, наприклад, Гаскала, єврейське Просвітництво). Хоча ці напрямки й перетинались у Вільні, вони були чимось іншим, ніж різновидом традицій Великого князівства Литовського; щось подібне до секулярної єврейської політики з'явилось лише наприкінці XIX ст. Серед християнських підданих царя ранньомодерну шляхетську націю поволі витіснили модерні концепції нації як спільноти носіїв народних мов. Для християн у Литві поділ на нації в XIX ст. був довгим і складним процесом, що підважував чітко окреслені й ретроспективні категорії тогочасних націоналістів. Призмою, крізь яку можна спостерігати за забарвленням ранньомодерного литовського патріотизму у чіткі національні кольори, є поема «Пан Тадеуш», завершена великим поетом-романтиком Адамом Міцкевичем у 1834 р.
РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ ТА ЛИТОВСЬКА БАТЬКІВЩИНА
Адам Міцкевич (1798–1855) народився на Святвечір через три роки після останнього поділу Речі Посполитої в Новогрудку, їдише- та польськомовному містечку. Місцеві литовські татари щойно збудували нову мечеть. Хоча Новогрудок оточували литовські села, більшість місцевих селян розмовляли білоруською. Міцкевич виріс у свідомій польській шляхетській родині, хоча його батько був, найпевніше, православним, а мати, ймовірно, — єврейського походження[27]. Міцкевич навчався у Віленському імператорському університеті, закладі, який гарно ілюструє дилему «неписьменної» імперії, що абсорбувала велику кількість освічених сімей. На початку XIX ст. російська політика була спрямована радше на збереження освітніх
