Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999 - Тімоті Снайдер

чехами, що прагнули позбутися приголосних сполучень та окремих літер, які нагадували їм німецькі. Після цієї реформи модерна чеська мова також почала відрізнятися від польської, оскільки остання зберегла елементи старочеського правопису та продовжувала використовувати складні приголосні на позначення окремих звуків. Цей неочікуваний наслідок чеських реформ, за яким шкодували деякі чеські панславісти, був саме тим, що привабило литовців, оскільки їхнім головним конкурентом була польська культура. Наприклад: традиційно чеська, польська і литовська мови передавали звук «в» через літеру «w», як і німецька. Натомість після реформи чехи і литовці почали вживати «v». Так само всі три мови традиційно застосовували літери «cz» для позначення звуку «ч»; після реформи в чеській та литовській з'явилась літера «c». Таким чином, литовці скористались новою чеською орфографією проти старої у своїй боротьбі з польською мовою.

По-друге, оскільки в Росії було заборонено вживати латиницю для друку литовською, литовці не могли використовувати обидві вищезгадані системи у Вільнюсі. Тому вони запозичували чеські літери, щоб друкуватись своєю, більш-менш реформованою литовською мовою за кордоном, у німецькій Східній Прусії. Таким кружним шляхом орфографія, розроблена, аби обмежити вплив німецької культури, повернулась до Німеччини.

По-третє, і ще іронічніше: чеське розв'язання проблеми литовської орфографії полягало в заміні «sz» і «cz» на «s» і «c» відповідно. Згідно з іншою ідеєю, яку кількома роками раніше висунув німецький лінгвіст Август Шляйхер (1821–1868), пропонувалося позбутись польської літери «l» і використовувати «v» замість польської «w». Отже, в результаті німець підтримав чеське розв'язання проблеми обмеження польського впливу на литовську мову в Росії.

По-четверте, філологічний інтерес німців до литовської мови був частиною романтичного повороту в німецькій науці, представники якого намагались, зокрема, звільнити німецьку культуру від французьких впливів. Якщо ми залишимось у цьому дзеркальному будинку, то побачимо, як у Європі кінця XIX ст. національні ідеї відбивались під різними кутами, навіть якщо самі націоналісти вважали свої жадані образи винятковими, чистими та прекрасними. Ми також побачимо серед них й оригінальну модель націоналізму XIX ст. — у Франції, яку багато хто на схід від Рейну сприймав як батьківщину політичної філософії та модель національної держави[49].

В Європі, де література зазвичай вважалась необхідним атрибутом нації, майже цілковита відсутність литовської літератури компенсувалась подвоєною увагою до віковічних чеснот мови. Басанавічюс стверджував, що формальна досконалість литовської мови є доказом цивілізованості давніх литовців. Оскільки прикладів світської літератури, які довели б подібні твердження, збереглось дуже мало, то вік мови замінив її досягнення. Подібно до тосканських міст, середньовічні вежі яких вціліли завдяки ранньомодерному економічному занепаду, литовська мова зберегла стародавні особливості завдяки її ранньомодерному літературному забуттю. Саме польська, а не литовська, прийняла на себе найбільший тягар латинських, німецьких і французьких запозичень; натомість надзвичайно складна литовська граматика збереглась як незрозуміла мова селян. Навіть Міцкевич називав литовську «найстарішою мовою, якою говорили на європейському континенті» а в 1843 р. він пов'язував литовську мову із санскритом (а литовців — із загиблим індійським племенем). За вісім років до цього литовський історик Нарбут описав зв'язок між литовською та санскритом у першому томі своєї грунтовної польськомовної історії литовської нації, посилаючись на німецьких авторитетних діячів, наприклад, на Якоба Грімма (1785–1863), філолога та збирача народних казок. Даукантас у своєму творі 1845 р. спирався на філологічні праці Шляйхера[50]. Міцкевичів образ давньої Литви також базувався на німецьких джерелах, таких як «Історія Прусії» Августа фон Коцебу (1761–1819)[51]. Отже, висуваючи свої особливі ідеї щодо литовської мови, Нарбут, Даукантас і Міцкевич використовували народні мотиви німецького романтизму та досягнення німецьких вчених. Крім того, перебуваючи під час вигнання в Парижі, Міцкевич вільно спілкувався з французькими істориками, наприклад, Жюлем Мішле, а свої ідеї про старожитність литовської мови висловив у лекціях французькою як професор Колеж де Франс[52]. Ми можемо побачити певну іронію в тому, що ідеї про литовську мову, які з'явились чи були опубліковані у Німеччині і Франції, пізніше стали наріжним каменем литовського націоналізму. Та водночас цих наукових висновків неможливо було б дійти, якби балтійські литовські діалекти не пережили століття майже цілковитої ізоляції від високої культури.

У присмерках XIX ст., коли самого лише населення було недостатньо для творення нації, національні діячі все ще відчували зв'язок із ранньомодерною культурою й розуміли необхідність довести, що нове може відповідати старому. В усій Європі XIX ст. романтичні націоналісти прийняли спільні стандарти національності: вона вимагала високої культури, забезпеченої літературою. До того ж існування давньої культури було кращим за її відсутність. Вік вважався важливішим за красу, коли тієї бракувало. Приймаючи Гріммові, Нарбутові та Міцкевичеві ідеї щодо віку литовської мови, литовські діячі покоління «Аушри'' хотіли водночас показати, що литовська може витримати вагу модерної літератури. Приймаючи Міцкевичеві припущення про те, що висока культура пов'язана з політичною долею, литовські письменники переклали його поезію литовською, аби заперечити його ж твердження про те, що літературною мовою Литви була польська. Вони гадали, що коли литовська мова зможе передати надзвичайну Міцкевичеву поезію, тоді й Литва зможе вважатись окремою нацією з власним майбутнім. Цей позірний пієтет щодо польської культури під час літературних змагань національного відродження мав виявити рівність литовців як нації. На те, щоб перескочити через один етап і щоб вік став красою, було докладено неймовірних зусиль[53].

Краса була необхідна переважно для того, щоб переконати поляків навколо, а головне — поляків у собі. Для розвитку національного руху, щоб краса стала силою, у це мав повірити ще хтось, окрім національних діячів. Поет Вінцас Кудірка (1858–1899), трішки молодший за Басанавічюса, між віком і красою знайшов шлях до народу. Це була складна ідея, що орієнтувалася радше на привласнення, ніж на відкидання ранньомодерного польського спадку. Хоча Кудірка, як і Басанавічюс, вивчав литовську мову в Маріамполі, його гімназія радше сполонізувала. Зважте на спогади Кудірки про шкільні роки: «Мій інстинкт самозбереження підказував мені не говорити литовською і стерегтись, щоб ніхто не побачив мого батька в грубому селянському одязі, який розмовляв лише литовською. Тому я намагався якнайкраще говорити польською, навіть якщо це в мене погано виходило. Коли батько чи інші родичі провідували мене, я уникав їх, коли помічав, як друзі-студенти чи якісь пани спостерігали за нами, я міг спокійно говорити до них, лише коли ми були на самоті чи назовні. Я вважав себе поляком і тому паничем, просяклим польським духом»[54].

Хтось запитає, чому Маріампольська гімназія настільки по-різному вплинула на Басанавічюса, який за студентські роки перетворився на свідомого литовця, та Кудірку, який почав вважати себе поляком. Відповідь вкаже нам на значення начебто дрібних деталей російської імперської політики. Басанавічюс, на кілька років старший за Кудірку, вчився в Маріамполі під час воєнного стану, коли російські багнети принесли заборону на польську мову. Після його скасування у 1872 р., на другому році навчання Кудірки, польська мова повсюди в Литві тишком-нишком повернулася в програму навчання. Навіть Маріамполь, як бачимо, знову перетворився