Українське питання - Ланселот Лоутон
Тепер ми бачимо, що українська нацiя — це реальнiсть, яка має за собою принаймнi тисячу лiт автентичної iсторiї. Жоден народ не боровся так тяжко, як українцi, щоб утвердити свою незалежнiсть; українська земля наскрiзь просякнута кров'ю. Через її багатства, чудовий клiмат i унiкальне розташування на великому перехрестi свiтових шляхiв, Україна постiйно виявлялась жертвою загарбникiв i гнобителiв, її постiйно членували й дiлили. Укладаючи союз то з одним народом, то з iншим, сподiваючись у такий спосiб урятуватись вiд загибелi, Україна незмiнно бувала зраджена.
II
Протягом усього ХІХ та початку ХХ столiть аж до Свiтової вiйни українцi не мали жодного перепочинку вiд страждань. Їх постiйно оббрiхували сусiди. Професор Кларк iз Кембриджського унiверситету, побувавши в цих країнах у 1800 роцi, розповiв, як росiяни переконували його, що українцi безпринципнi, але коли вiн прибув в Україну, то виявив, що, за його власними словами, «українцi перевершують росiян у всьому, чим тiльки одна людина може бути вищою за iншу», а також що вони вiдзначаються надзвичайною охайнiстю, чистотою й великими художнiми талантами. У 1812 роцi українською проблемою займався Наполеон; Талейран радив йому створити українську державу, яка носитиме його, Наполеона, iм'я.
Перший український нацiональний рух нових часiв, що виник у 1846 роцi, ставив перед собою скромнi федералiстськi цiлi, але був безжалiсно придушений росiйською полiцiєю, його провiдникiв заарештували й вiдправили на заслання. Вiд самого початку не припинялися брутальнi спроби викорiнити нацiональний дух iз свiдомостi народу. Українська лiтература, а значною мiрою й сама українська мова були обмеженi, заборонено було навiть дотримуватись елементарних народних звичаїв. І лише 24 лютого 1914 року росiйський державець Мiлюков зважився на протест: «В дiйсностi, — сказав вiн, — ми маємо справу з нацiональним рухом, метою якого є автономiя, перебудова Росiї на федералiстських принципах… Український рух цiлковито демократичний. Знищити його неможливо».
Офiцiйна росiйська полiтика замовчувала або чинила всiлякi перешкоди будь-яким згадкам про Україну за кордоном. Вiд середньовiччя до XVIII столiття Україна часто фiгурувала в європейськiй лiтературi. Але з другої половини ХІХ столiття Заходу належало забути, що iснує або колись iснував цей народ.
Доля українцiв Галичини пiд австро-угорською владою теж була не надто щасливою, та все ж кращою, нiж тих, хто опинився пiд самодержавною Росiєю. Галичанам дозволялося користуватись рiдною мовою, i, хоч вони й були вiдданi в руки свого вiчного ворога, польської аристократiї, їм не заборонялося бути українцями i забезпечувалась основа для поступу до бiльшого визнання.
Кожна з двох великих держав, мiж якими була подiлена Україна, пiдтримувала нацiональний рух на територiї iншої. Так, Росiю стурбувало пробудження українського нацiонального духу в Галичинi. Її напiвофiцiйнi газети твердили, що внаслiдок цього дедалi важче стає придушувати нацiональнi змагання українцiв у самiй Росiї. А по тому почалась лицемiрна агiтацiя за звiльнення мiльйонiв українцiв, що стогнуть у Галичинi пiд тяжким чужоземним ярмом.
Фактом, не настiльки широко вiдомим, як мало б бути, є те, що однiєю з головних причин Свiтової вiйни був конфлiкт мiж Росiєю та Австрiєю стосовно українського питання. Іншим, також не загальновизнаним фактом є те, що невдоволення українцiв значною мiрою спричинило поразку й крах Росiї.
Починаючи вiд першого виступу проти царського уряду (повстання декабристiв 1825 року), українцi були активними учасниками всiх революцiйних заворушень, виступаючи в рiзнi часи спiльно з росiянами, поляками, кавказцями й будь-якими iншими народами, коли тi намагалися повалити самодержавство; нерiдко маскувались вони й пiд революцiйних соцiалiстiв, прагнучи до своєї нацiональної мети. Пiд час Кримської вiйни вони робили спробу вiдродити давню козацьку органiзацiю з намiром виступити проти царських вiйськ. Вони пiдтримали польське повстання 1831 року.
Не лежала душа українцiв до Свiтової вiйни, на яку було мобiлiзоване все їхнє чоловiче населення i яка велася за самоствердження народiв — та тiльки не українського. І, нарештi, саме їхня непримиренна ворожiсть до шовiнiстичного гасла «За єдину i неподiльну Росiю» стала безпосередньою причиною розвалу Бiлої гвардiї в громадянськiй вiйнi, що спалахнула пiсля захоплення влади бiльшовиками.
Пiсля революцiї українцi проголосили свою незалежнiсть, обрали Нацiональнi Збори й чинили вiдчайдушний опiр i бiлим, i червоним, та врештi були впокоренi бiльшовицькою Московiєю. Версальський договiр утвердив розчленування України поза межами Радянської Росiї i, погодившись на незалежнiсть Польщi, вiддав українцiв Галичини пiд владу їхнього давнього ворога. Старе козацьке прислiв'я каже: «Поки Днiпро тече, не бути дружбi мiж козаком i ляхом»; те саме почуття вiдлунює i в словах Мазепи: «Поки свiт стоїть, поляк українцю братом не стане».
Рада послiв у 1923 роцi пiдтвердила те, що Польща вже й сама визнала: якщо йдеться про Схiдну Галичину, то її етнографiчнi умови потребують автономного управлiння; проте до сьогоднi, незважаючи на численнi звертання до Лiги Нацiй та iнших iнстанцiй, нiчого не зроблено для виконання цього рiшення. Сучаснi погляди полякiв зводяться до того, що нiяких українцiв не iснує, що поляки та українцi завжди були й залишаються одним народом. Як колись українцiв намагалися зросiйщити — чому вони опиралися, як тiльки могли, — так тепер їх прагнуть полонiзувати, придушити й знiвелювати, позбавляючи можливостей навчатися, купляти землю тощо; i знову українцi скiльки є сил чинять спротив.
Гноблення українцiв не завжди набуває таких вiдкритих форм. Через рiзноманiтнi й витонченi та прихованi механiзми дрiбним чиновникам — наприклад, залiзничним службовцям — стає вiдомо, що коли вони не перемiнять свою релiгiю, тобто не покинуть українську унiатську церкву та не перейдуть до польської римо-католицької, то втратять роботу, а вiдтак їхнi родини опиняться в злиднях. Одним iз прикладiв того, як дiє цей тиск, є статистика мiста Львова: за перiод з 1926 по 1930 рiк кiлькiсть українцiв, якi проти власної волi вiдмовились вiд вiри свого народу та прийняли пануючу, зросла вiд 174 до 586 i невпинно збiльшувалася з кожним роком.
Звичайно, згаданi дiї суперечать Версальському договору, який задумувався як iнструмент захисту прав меншин, i про це писалося в багатьох поданнях до Лiги Нацiй. Але ця органiзацiя й досi не змогла зробити жодного кроку, щоб вiдновити справедливiсть щодо українцiв.
На зiбраннi Асамблеї Лiги Нацiй 13 вересня 1934 року пан Бек, що виступав вiд iменi Польщi, вiдмовився вiд польських зобов'язань у рамках договорiв про права меншин. Вiн сказав буквально, що польський уряд «вiднинi змушений вiдмовитися вiд будь-якого спiвробiтництва з мiжнародними органiзацiями
