Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Ціна належності до Великих держав для Британії з 1939 року значно підвищилась. Витрати країни на військову галузь та дипломатію в 1934‒1938 роках становили шість мільйонів фунтів на рік. У 1947 році тільки на військові витрати в бюджеті було передбачено 209 мільйонів фунтів. У липні 1950 року, напередодні Корейської війни — тобто до збільшення витрат на оборону, які супроводжували її початок, — Британія мала повний флот в Атлантиці, ще один — у Середземному морі, третій — в Індійському океані, а також постійну «китайську станцію». Країна утримувала сто двадцять ескадронів Королівських повітряних сил в усьому світі, а її війська повністю або частково мали постійні бази в Гонконзі, Малаї, Перській затоці, Північній Африці, Трієсті, Австрії, Західній Німеччини та в самому Сполученому Королівстві. Крім того, по всьому світу Британія утримувала великий та дорогий штат дипломатів, консулів і розвідників, а ще державних службовців у колоніях, які вже самі по собі були значним бюрократичним й адміністративним тягарем, нехай він і зменшився після того, як Британія вийшла з Індії.
Звести кінці з кінцями в цих умовах країна могла, лише запровадивши режим економії та добровільних злиднів: у ті роки горда й переможна Велика Британія здавалася більш напруженою, біднішою, сірішою та сумнішою, ніж будь-яка інша країна на континенті, що була переможена, окупована й спустошена. Усе було нормоване, обмежене та контрольоване. Редактор та есеїст Сиріл Конноллі, який, треба визнати, і за найкращих часів дивився на речі песимістично, зміг дуже добре зловити тогочасний настрій порівняно з Америкою та Британією в квітні 1947 року:
Его тут на відпочинку; більшість із нас — не чоловіки і жінки, а щось середнє, велика спільнота змучених, запрацьованих і зарегульованих людей у дранті, з картками на харчування, історіями про вбивства та заздрісною, суворою, старосвітською недбалістю — вимучений народ. А втілює цю атмосферу сам Лондон — тепер найбільше, найсумніше та найбрудніше з великих міст. У ньому кілометри облуплених, напівпорожніх будинків, ресторани без їжі, паби без пива. Зникла атмосфера його колись жвавих районів та вишуканість його площ. Юрби в потертих плащах швендяють поміж пошарпаних їдалень із зеленими плетеними меблями під нескінченно нудним і важким, немов металева кришка, небом.
Це була доба економії. Щоб збільшити експорт (і так заробити життєво необхідну валюту), майже все було нормоване або просто недоступне: м’ясо, цукор, одяг, машини, бензин, поїздки за кордон, навіть цукерки. Хлібні талони, яких у війну не було, запровадили в 1946 році, а скасували тільки в липні 1948-го. 5 листопада 1949 року уряд показово відсвяткував «спалення обмежень»; але багато цих самих обмежень знову повернулося внаслідок Корейської війни, яка змусила затягнути паски, а нормування основних продуктів харчування в Британії припинили лише в 1954 році, коли в інших країнах Західної Європи його вже давно не було. Вуличні картини в післявоєнній Британії громадянам Радянського блоку видалися б знайомими; одна англійська домогосподарка пригадувала ті роки так: «Знаєте, черги тоді були по все. Навіть якщо ви не знали, по що ця черга, ви все одно вставали в неї, тому що в її кінці щось було».
Британці виявилися напрочуд толерантними до власних втрат: частково тому, що були переконані, що всі страждали більш-менш однаково, хоча роздратування, що накопичилося через пайки та норми, а також настрої пуританського патерналізму, які поділяли деякі міністри-лейбористи (зокрема канцлер Казначейства, сер Стаффорд Кріппс), і зумовили нові успіхи консерваторів на виборах у 1950-х роках. Через відчуття відсутності вибору та покладання сподівань на уряд, якому видніше, перше післявоєнне покоління в Англії виросло, як згадував романіст Девід Лодж у мемуарах про свої молоді роки, «обережним, нерішучим, вдячним за найменшу милість та скромним у своїх прагненнях», а також разюче відмінним від покоління, яке прийшло йому на зміну. А милості здавалися не такими вже й незначними. Сем Вотсон, багаторічний очільник Даремського гірничого союзу, на щорічному з’їзді Лейбористської партії в 1950 році нагадував: «Бідність викорінено. Ніхто не знає, що таке голод. Про хворих піклуються. Старих шанують, наші діти зростають у краю можливостей».
Британське суспільство залишалося шанобливим та поділеним на класи, а держава добробуту, як ми побачили, передусім віддавала переваги «тим, хто був посередині». Однак прибуток і багатство справді були перерозподілені відповідно до післявоєнних законів: частка національного багатства, яким володів один найбагатший відсоток населення, зменшилася від 56% у 1938 році до 43% у 1954-му, а успішне подолання безробіття позитивно відрізняло цю добу від похмурого довоєнного десятиліття. Упродовж 1946‒1948 років 150 тисяч британців виїхали до Канади, Австралії та Нової Зеландії, а чимало інших міркували над тим, щоб наслідувати їхній приклад; але з 1951 року почало здаватися, що найгірші роки економії позаду. Країна побалувала себе життєствердною подією — «Фестивалем Британії», на якому відзначали століття з часу проведення Великої виставки принца Альберта в 1851 році.
Тогочасну атмосферу вдало передає «Сімейний портрет» — документальний фільм про Англію в 1951 році, знятий того самого року Гамфрі Дженнінґсом. Власне, сама назва вказує на прикметні особливості країни — жодному документалісту у Франції, Італії, Німеччині чи Бельгії не спало б на думку щось подібне. Фільм прославляв англійськість, а також був відчутно забарвлений колективною пам’яттю про страждання й тріумф нещодавньої війни та просякнутий погано прихованою гордістю за місцеві особливості. У ньому багато йдеться про науку і прогрес, розробки і роботу. І жодної, абсолютно жодної згадки про сусідів чи союзників Англії (sic!). У 1951 рокі країну зображено так, якою вона справді була в 1940 році — сам на сам зі світом.
У 1828 році німецький поет Гайнріх Гайне, як і інші до нього, зауважував, що «для англійців дуже непритаманно говорити про принципи під час парламентських дискусій. Вони обговорюють тільки те, чи є від чогось користь, і наводять факти за і проти». Британці відповіли відмовою на запрошення Робера Шумана в 1950 році, тому що приєднання до європейського
