Кримінальний процесуальний кодекс 2012 року: ідеологія та практика правозастосування - Колектив авторів
У разі надходження під час тимчасового арешту запиту до центрального органу України про екстрадицію особи (оголошеної в міжнародний розшук за вчинення нею екстрадиційного злочину на території іноземної держави), яка перебуває на території України, затримана, до неї обрано тимчасовий арешт, то прокурор зобов'язаний звернутися до слідчого судді з клопотанням про застосування до цієї особи екстрадиційного арешту.
Максимальний строк застосування екстрадиційного арешту не може бути більше 12 місяців, оскільки він обирається щодо вирішення питання про видачу особи (екстрадицію) та її фактичної передачі. Цей арешт обирається за правилами
застосування запобіжних заходів. Через це для обрання особі одразу екстрадиційний арешт строком на 12 місяців немає правових підстав.
Характерно, що після надходження запиту компетентного органу іноземної держави про видачу особи за дорученням або зверненням центрального органу України прокурор звертається з клопотанням про її ектрадиційний арешт до слідчого судді (ч. 1 ст. 584 КПК України). Однак додатком до такого клопотання мають бути матеріали екстрадиційної перевірки, які підлягають дослідженню слідчим суддею (п. 3 ч. 1 ст. 584, п. 2 ч. 7 ст. 584 КПК України), а також документ про громадянство затриманої особи.
Тож, конструкція цієї норм КПК України встановлює необхідність для прокурора, яка не завжди виконується, ще під час тимчасового арешту розпочати екстрадиційну перевірку і з'ясувати дані про громадянство особи. У результаті даних про громадянство можуть з'явитись підстави для відмови у видачі особи (п. 1 ч. 1 ст. 589 КПК України — громадяни України не підлягають видачі). Те, що під час тимчасового арешту має проводитись екстрадиійна перевірка, слідує також із положення п. 2 ч. 1 ст. 586 КПК України. Такі матеріали мають бути державною мовою особи, яка підлягає видачі.
Важливо пам'ятати, що максимальний термін проведення екстрадиційної перевірки не має перевищувати 60 днів і полягає у встановленні обставин, що можуть перешкоди видачі особи. Здійснюється ця перевірка центральним органом України або за його дорученням чи зверненням відповідною регіональною прокуратурою. Матеріали екстрадиційної перевірки разом із висновком щодо такої перевірки надсилаються відповідному центральному органу України. Проведення екстрадиційної перевірки не здійснюється у разі застосування спрощеного порядку видачі особи (ст. ст. 587-587 КПК України).
Утім, із клопотанням про застосування тимчасового арешту до слідчого судді звертається прокурор місцевої прокуратури, а екстрадиційну перевірку здійснює регіональна прокуратура. Це правило, з однієї сторони, посилює дієвість гарантії прав і свобод особи подвійним наглядом, а з іншої — відбувається внутрішня взаємодія в системі органів (ст. 587 КПК України).
Отже, прокурор місцевої прокуратури ще на початковому етапі екстрадиції, зокрема при затриманні особи, роз'яснює їй спрощену процедуру видачі. Застосування спрощеної процедури видачі особи, як вже зазначалось, виключає обов'язок прокурора проводити екстрадиційну перевірку, а також не враховувати і дотримуватися як імперативних, так і дискреційних підстав, що перешкоджають видачі (екстрадиції), закріплених у КПК України, так і міжнародних договорах України, конвенціях і законах, якими вони ратифіковані.
Важливо наголосити на забезпеченні прокурором обов'язковості захисника під час надання затриманим письмової заяви на застосування спрощеного порядку видачі.
Тим самим законодавцем зроблено успішну спробу додатково гарантувати факт добровільного написання такої заяви особою, яка за власним бажанням погоджується на свою видачу саме у такий спосіб [7, с. 132].
У такому разі прокурор лише звертається до слідчого судді з клопотанням про затвердження заяви особи, видача якої запитується. Затверджена слідчим суддею заява протягом трьох днів направляється прокурором до центрального органу України, який приймає рішення, видати чи не видати особу.
Спрощена процедура екстрадиції, з одного боку, передбачає суттєву економію ресурсів, часу і коштів, а з іншого — наявність лише однієї згоди особи, щодо якої розглядається питання екстрадиції, та її письмової заяви можуть стати в подальшому вихідною підставою для її безперешкодної видачі [7, с. 131].
На переконання І. Басистої, В. Галагана, О. Калачевої, які, посилаючись на позицію Ю. Петренко, стверджують, що аналізована норма КПК України містить колізійні моменти, вважаємо нелогічною позицію законодавця про те, що у разі отримання заяви про згоду особи на видачу запитуючій стороні та її затвердження ухвалою слідчого судді прокурор передає заяву на розгляд центральному органу України, який протягом трьох днів розглядає її та приймає рішення про змогу застосування спрощеного порядку видачі. По суті, у цій нормі ч. 4 ст. 588 КПК України Генеральній прокуратурі України фактично надано невластиві їм повноваження, зокрема, проводити ревізію судового рішення. Натомість остаточне рішення щодо видачі особи у будь-якому разі має приймати суд, а не інший орган державної влади [7, с. 131-132].
Під час вирішення питання про обрання запобіжного заходу особі, щодо якої надійшов запит з іноземної держави про її видачу і який прийнятий уповноваженим органом України до розгляду, суди, як правило, застосування екстрадиційного арешту вважають крайнім заходом. Тому, зважаючи на різноманіття закріплених у КПК України інших запобіжних заходів, які, за наявності до того підстав, можуть застосовуватися до підозрюваного, обвинуваченого, все ж таки схиляються до їх застосування [7, с. 147-148].
На практиці постають питання, на які не завжди своєчасно реагують прокурори, що й веде до послаблення правової позиції й позбавляє змоги її ефективно відстояти, навести мотивовані контраргументи на заперечення сторони захисту під час судового розгляду клопотання про обрання екстрадиційного арешту, оскільки, за ч. 1 ст. 585 КПК України (за наявності обставин, які гарантують запобігання втечі особи та забезпечення у подальшому її видачі) можна обрати щодо затриманої особи запобіжний захід, не пов'язаний із триманням під вартою (екстрадиційним арештом). У правозастосовній діяльності наявні ситуації, коли з ініціативи сторони захисту обирався інший запобіжний захід, не пов'язаний із триманням під вартою. Фактичне обрання до особи альтернативного запобіжного заходу, такого як домашній арешт, порука, як правило, призводить не тільки
