Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба - Колектив авторів
У період колонізації і формування полісів етнічний склад населення був відносно однорідним. Комплекс різноманітних джерел підтверджує дані літературної традиції, що тут справді жили переважно іонійці, хоч є і деякі відомості про еолійців і дорійців[529]. Окремі вихідці з інших етнічних об'єднань не зіграли тут якоїсь особливої ролі, вони поступово піддавались еллінізації в середовищі переселенців з їх високою культурою і стійкими традиціями. Певно, в жодному випадку греки не допускали у свою громадянську общину інородців. Хоч, звичайно, як свідчать деякі непрямі дані, у стані залежного населення були різні представники з оточуючих племен, але їх було недостатньо, щоб покрити дефіцит робочої сили[530].
Боспорські греки в архаїчний час більш інтенсивно налагоджували зв'язки з сіндами і меотами. Незначна їх кількість селилася у грецьких полісах на Тамані, однак процес еллінізації цих етносів ще не набрав сили[531]. Деякі поховання Ольвійського некрополя вказують на те, що представники аристократичних сімей укладали шлюбні союзи з лісостеповою знаттю[532].
Таким чином, при формуванні полісних структур у північнопонтійських колоніях часто відбувалися однакові з метрополією соціально-політичні процеси. Більше того, нестабільність у метрополії тією чи іншою мірою відбивалася й на політичному житті дочірніх апойкій. Запровадження полісної монети в Мілеті найшвидше знайшло відгук у Борисфені, а потім вже в Ольвії і Пантикапеї. Із запровадженням власних оригінальних грошових знаків колонії відмежовувалися від своїх метрополій не лише в економічному, а й у політичному плані. Родова аристократія виявила свої силу і вплив і на нових місцях проживання еллінів. На відміну від мілетської аристократії її політика щодо варварів (особливо скіфів) з самого початку була гнучкішою і раціональнішою. Це сприяло тому, що упродовж віків жодне з міст на Північному Понті не піддалося розгрому войовничими скіфськими кочовиками.
Глава 4
Культура, побут і релігія архаїчного періоду
Колонізація Північного Причорномор'я і формування тут перших полісів відбувалися у той знаменний період життя Еллади, який визначають як «грецьке диво», духовна революція або культурний переворот[533]. Водночас колонізаційний процес і географічні відкриття еллінів стимулювали їхню суспільну й економічну активність, етнічну самосвідомість і віру в життєвий успіх, швидке просування на шляху до культурного прогресу.
У розвитку культури північнопричорноморських держав, як і власне їхньої історії, вирізняються два великі періоди — грецький та греко-римський.
У процесі колонізації на північні береги Понту Евксінського переносилося все те, що складало матеріальне і духовне життя переселенців з метрополії і було для них традиційним: мова, писемність, звичаї, обряди, міфи, релігійні культи й календарні свята, різні вірування, мистецтво та архітектура, культурні та етичні навички, естетичне бачення оточуючого світу, спосіб влаштування повсякденного життя тощо.
Архітектура
Для архітектури Північного Причорномор'я цього часу характерні еллінські архітектурно-будівельні традиції та засвоєння місцевої традиції будівництва землянкових споруд[534].
Типовим, цілком свідомим, заходом було розташування міста на двох основних рівнях: нижня частина, що прилягала до гавані, та верхня у вигляді звичайного плато (Ольвія, Фанагорія) або акрополя, який розташовувався на пагорбі (Пантикапей, Німфей, Мірмекій). Забудовувалися й схили пагорба. При такому розташуванні вже сам рельєф надавав місту мальовничості, що підсилювалося розміщенням на вершині пагорба або поруч з нею палацових споруд та храмів (Пантикапей).
У містах з акрополем агора — торгово-адміністративна площа — могла розташовуватися лише у нижньому місті (Пантикапей). В інших містах — як у нижньому, так і у верхньому місті (Ольвія).
Слід відзначити, що у цей час далеко не всі міста мали захисні споруди. Їх наявність поки що зафіксована лише у Тіритаці, де торцеві стіни житлових будинків були з'єднані відрізками фортечних мурів невеликої товщини.
У цілому тутешні міста відрізнялися від середземноморських. Передусім вони майже не мали благоустрою, були невеликі за розмірами. Так, територія Ольвії наприкінці VI — на початку V ст. до н. е. навряд чи перевищувала півтора — два десятки гектарів. Жодне з північнопричорноморських міст не мало прямокутного регулярного планування, типового для міст, які засновувалися під час Великої грецької колонізації у Середземномор'ї. Вулична сітка складалася переважно стихійно. Житлові квартали складалися головним чином з однокамерних землянок і напівземлянок. Кілька таких землянкових структур складали окремий ойкос. Поряд із землянками, можливо, існували й невеличкі наземні однокамерні будівлі без будь-яких ознак ордерного декору. Квартали по периметру огороджувалися невисокими парканами. Низька житлова забудова, брак лінійної перспективи вздовж вулиць (через нечіткість їх планування) контрастували з одним або двома культовими, центрами та з вівтарями й храмами, які були значно вищими за оточуючі їх будівлі і являли собою справжні архітектурні витвори.
Згодом, наприкінці VI — на початку V ст. до н. е., землянки припиняють своє існування й житлова забудова здійснюється у типовому для грецьких міст вигляді. Тобто будуються звичайно одноповерхові невеличкі будинки з внутрішніми дворами — характерною для античного житла ознакою (Борисфен, Ольвія, Пантикапей). Часто ці будинки мають житлові підвали, їх декор обмежувався лише побілкою стін.
При заснуванні міст у Північному Причорномор'ї та їх первинній забудові теоретичні та мистецькі надбання архітектурної науки, які на той час досить широко запроваджувалися у Греції та Іонії, виявилися тут слабко.
Інакше було із культовими спорудами. Вони зводилися інколи посеред звичайної забудови, мали огорожу, що могла проходити майже впритул до самого храму (Борисфен), але найчастіше — розміщувалися на культових ділянках — теменосах (Ніконій, Ольвія), що розташовувалися в містах, звичайно у їх центральних частинах, та у святилищах поза містами. Таким, наприклад, було святилище на о. Левці напроти гирла Дунаю. Від храмів другої половини VI — початку V ст. до н. е. нам відомі тільки у трьох випадках залишки фундаментів (Борисфен, Німфей, Ольвія), а в інших випадках — тільки архітектурні деталі (Пантикапей, Ольвія).
Ранні храми були невеликими спорудами (довжина головного фасаду не перевищувала б—7 м) антового двоколонного або простильного чотириколонного типу, іноді з апсидальним завершенням тильного фасаду. Ордер — іонійський малоазійського типу. Стіни сирцеві на кам'яних цоколях, покрівлі черепичні. Найбільша увага
