Засвідчення - Джефф Вандермеєр
— Чи вам подобається це болото? — спитав він.
Вона знизала плечима.
— Мені іноді подобається, що тут тихо. Тут може бути мирно. — Вона наділила його кривою усмішкою. — Якщо я стою спиною до будівлі, то можу удати, що її нема.
Він кивнув головою, хвилину помовчав, потім сказав:
— Що б ви зробили, якби директорка повернулась і мала вигляд антрополога чи топографа? — Просто доповнення до невимушеної бесіди. Просто хибний крок, промах, — він усвідомив це, щойно промовивши.
Ґрейс лишилася непорушною.
— Вона такою не буде.
— Звідки у вас така впевненість? — Він майже порушив свою обіцянку, дану тоді матері, й розповів ґрейс про письмена на мурі в директорському будинку.
— У мене є дещо вам сказати, — мовила Ґрейс, обернувшись до нього. — Це буде шоком, хай навіть я такого й не хочу.
Чомусь, хоча було вже пізно, він побачив, як удар насувається на нього, майже як під час уповільненої зйомки. Його збило з ніг.
— Ось що вам треба знати: Центр забрав біологиню в п'ятницю пізно ввечері. Її не було цілий вихідний. Отже, ви точно говорили з примарою, бо я знаю: ви б мені не збрехали, Джоне. Ви б мені не збрехали, так? — Її погляд набув серйозності, начебто між ними виник якийсь зв’язок.
Керманич замислився: чи та жінка у військовому жилеті повернулася та тиняється перед магазином спиртного, чи той скейтбордист досі вигортає ще одну бляшанку собачого корму на хідник, і чи той чоловік у непромокальному плащі ладнається вистрибнути, щоб нагримати на перехожих. У нього була вселенська безмежна теплота до них, яка змішалася з безмежною печаллю, що зростала. Сарай позаду. Різдвяні лампочки на гірлянді, обмотаній навколо сосни. Американські клювачі.
Ні, цього ранку він не розмовляв з біологинею. Так, він гадав, що вона досі у Південному Окрузі, дотримувався цього факту. Він уже детально запланував свою наступну сесію. Це знову буде в кімнаті допитів, а не надворі. Вона сидітиме там, може, в іншому гуморі з інших часів, але, може, й ні, очікуючи на його відомі питання. Але він би нічого не запитував. Пора змінити парадигму, до дідька процедури.
Він би підштовхнув до неї її особову справу, кажучи: «Оце все, що ми знаємо про вас. Про вашого чоловіка. Про вашу колишню роботу і взаємини. Тут є й стенограма вашої початкової співбесіди із психологом». Це не було б для нього легкою справою: потім вона могла б зовсім перемінитися, стати зовсім іншою людиною, аніж та, яку він знав; можливо, він би запустив Нуль-зону далі, у весь світ, в якомусь дивовижному напрямку. Він зрадив би свою матір.
Вона зробила б якусь заувагу про те, що вже пережила, а він відповів би, що більше не хоче гратися в жодні ігри, що вже стомився від ігор Лоурі. Вона повторить те ж саме речення, яке він тоді їй сказав, ідучи від стоячого ставу: «Не дякуйте за те, що ви вже й так повинні мати». — «Я й не шукаю подяк», — відповість він. «Аякже, шукаєте, — скаже вона, без докору. — Так уже створені людські істоти».
— Це ви її відіслали? — Він промовив це так тихо, що Ґрейс попросила повторити.
— Ви стали надто прихильним. Ви почали втрачати перспективу.
— Це не ваше завдання!
— Це не я її відіслала.
— Що ви маєте на увазі?
— Спитайте свого керівника, Керманичу. Спитайте вашу політичну кліку в Центрі.
— Це не моя політична кліка, — мовив він. Політична кліка проти фракції. Що гірше? Просто рекорд непоправності. Просто рекорд: спочатку заслати, потім ув’язнити. Він спитав себе, яка кривава бійня просто зараз відбудеться в Центрі.
Він глибоко затягнувся сигаретою, втупившись у Богом прокляте болото, звідкись здалеку почувши Ґрейс: вона питала, чи все з ним гаразд, — і почув свою відповідь:
— Дайте секунду.
Чи все з ним гаразд? Із-поміж низки речей, які він відчував як не зовсім правильні, цьому якраз місце. Він відчував: щось занадто передчасно урвалося, що можна було б набагато більше сказати. Він притлумив у собі імпульс повернутися до будівлі й зателефонувати матері, бо, звісно ж, вона має знати, і просто відповість йому підсиленим відлунням слів Ґрейс, хай це й сприймалося б, як покара з боку Лоурі: «Ви занадто зблизилися з нею. Від сценарію допиту ви перейшли до розмов із нею в її камері, до жування бур’янів, коли подарували їй екскурсію на чисте повітря за межами будівлі — усього за чотири дні. А що далі за програмою, Джоне? Вечірка до дня народження? Танець паровозиком? Її окремий, приватний номер-люкс у „Гілтоні“? Певно, якийсь голосок тобі нашіптує: „Віддай їй її справу“, еге ж?»
Тоді йому довелося б збрехати, він сказав би, що це неправда чи несправедливо, і вона знову повернулася б до школи старигана Джека — звинувачення про справедливість «для лузерів і кицьок», а він ні слова не скаже про Чоррі. Керманич заявляв би, що вона втручається в його роботу, яку ж сама послала його виконувати, а вона висунула б як контраргумент ідею надати стенограми будь-яких наступних інтерв’ю, що вийдуть «такими ж добрими». Після чого він пробекає, що це не так. Що йому треба підтримки, а потім незграбно урве сам себе, бо ступає тонким льодком, а вона йому не допоможе, і він застрягне. Вони ніколи не говорили про Рейчел Маккарті, але це завжди малося на увазі.
— Отже, поговорімо про розподіл обов’язків, — сказала Ґрейс.
— Так, поговорімо. — Бо наразі вони обоє знали, що її зверху. Але його думки весь час були далеко, доки Ґрейс по-звірячому винищувала його війська, не встигнувши покинути подвір’я. Ґрейс очолить і запускатиме більшість справ, які випадуть попереду, поки Джон Родрігес знімає з себе відповідальність за будь-які обов’язки, окрім номінального: голови на найважливіших засіданнях і летючках. Він знову передаватиме свої рекомендації через Ґрейс, облишуючи безглузді, а вона вирішуватиме, які впроваджувати, а які ні. Вони координуватимуть так, щоб, нарешті, його робочий час і час роботи Ґрейс якомога менше перетиналися. Ґрейс допомагатиме йому доходити до тями й знаходити щось путнє в директорських нотатках, і коли він акліматизується до нового ладу, це стане його основною відповідальністю, хоча Ґрейс так і не визнає, що директорка мертва, чи зникла безвісти, десь у підліску під скелею в свої останні дні перебування у Південному Окрузі. Навіть якщо Ґрейс визнає, що мишорослина була дивацтвом, а ще прийме постфактум те, що він зафарбував
