Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт
Джерела польського і російського походження засвідчують, що восени 1670 року П. Дорошенко зробив ще один крок у напрямі зближення з Портою. Гетьман зібрав у Чигирині раду, яка висловилася за присягу козаків турецькому султану. Водночас правобережний правитель вживає ряд заходів щодо розширення кола своїх союзників у боротьбі з ворогами. У цьому плані, очевидно, доцільно розглядати його контакти з курфюрстом Бранденбурзьким і російським урядом. Крім того, як відомо, деякий час він підтримував зв’язки з донським отаманом Степаном Разіним, який очолив селянську війну в Росії. Але активна зовнішньополітична діяльність П. Дорошенка ускладнилася наступом польської армії Я. Собєського на Поділля. Впали кріпосні мури кількох міст, були захоплені сотні сіл і десятки містечок. Уже вкотре в українсько–польські війни втрутилися Крим і Туреччина. Восени 1671 року кровопролитні бої за участю татарської орди точилися в районі Ладижина, Умані, Тростянця. У травні 1672 року похід «на Ляхистан» розпочала 120–тисячна турецька армія. Вступ у війну падишаха істотно змінив ситуацію на користь Дорошенка. Одне за одним почали складати присягу на вірність гетьману подільські міста. Поразку за поразкою терпіли поляки і козаки М. Ханенка.
П. Дорошенко з’явився перед ясними очима султана 16 серпня 1672 року. З бунчуком і прапором він увійшов у намет Мухаммеда IV, від якого одержав жупан, булаву й породистого коня. А вже незабаром почалася облога фортеці міста Кам’янця. Вона тривала недовго, з 18 по 27 серпня. Польські урядовці не могли організувати відповідної оборони, не допомогли і німецькі найманці. Мури фортеці впали, а з ними і надії польської сторони на успішну війну з турками. Розпочалися переговори, які завершилися підписанням Бучацького мирного договору, згідно з яким Туреччина одержувала територію Подільського воєводства. П. Дорошенко мало виграв від перемоги Оттоманської Порти. За ним визнавалися лише традиційні межі козацької території («в старих кордонах»).
Гетьман усе більше й більше розчаровується у діях стамбульського двору. Не випадково він розпочав переговори з Польщею, а через кілька місяців з Росією. На жаль, вони завершилися безрезультатно. Більше того, на початку 1674 року об’єднані сили Г. Ромодановського і нового лівобережного гетьмана І. Самойловича, розпочавши наступ, оволоділи Правобережжям (крім Чигирина). 17 березня 1674 року на раді у Переяславі І. Самойлович був проголошений гетьманом «обох сторін Дніпра». На цій раді М. Ханенко добровільно склав гетьманські клейноди перед І. Самойловичем. Але цей тріумф московської політики був недовговічним. Незабаром вторглися татарські орди, сіючи розруху і смерть на Правобережній Україні. На допомогу П. Дорошенку вирушив сам турецький султан.
Українсько–російські війська поспішно відійшли за Дніпро. Вже вкотре місцева людність залишилася безборонною. Палали міста і села, тисячі бранців гнали в Крим, прокляття туркам і їх союзнику П. Дорошенку линули над заюшеною кров’ю українською землею. Але знаходилися люди, які боронилися від ворога. Всі без винятку вітчизняні літописці відзначають героїчну оборону Ладижина. Цілий тиждень тривали жорстокі бої під Уманню. Навіть після падіння фортечного муру уманці не припинили опору. За свідченням очевидців, жителі міста обороняли кожну вулицю, двір, будинок. Тоді «кров текла річками» — турки не жаліли ні дітей, ні стариків. Місто було спалене дощенту. Але і турки, наштовхнувшись на впертий опір місцевого населення, змушені були припинити наступ і відійшли за Дністер.
Дорогою ціною далася П. Дорошенку перемога над політичними противниками. В руїнах лежав колись квітучий край, місцева людність була знищена, забрана у кримську неволю, розбіглася на Волинь, у Галичину, Лівобережну Україну. Про свої претензії на українські землі заявила Польща. Новообраний король Ян Собєський кинув добірні війська на Поділля. Зав’язалися нові бої, і були нові переговори з поляками. Але непоступливість Варшави у державно–політичних питаннях, які піднімав гетьман, робила їх, по суті, безперспективними.
На середину 1675 року становище П. Дорошенка стало критичним. Його залишили вірні «серденята» і найближчі соратники, друзі і навіть родичі. Важким тягарем на душу гетьмана лягла смерть митрополита Йосипа Тукальського — не лише порадника, а й найближчого друга. Повз його увагу не пройшли воєнні приготування І. Самойловича і російських воєвод, готових до вторгнення на Правобережжя кримських татар. Гетьман гарячково шукав вихід і, здавалося, знайшов його. Він вирішив скласти присягу на вірність цареві, але не перед лівобережним гетьманом або російськими представниками, а перед І. Сірком. Кошовий отаман на чолі об’єднаного загону запорожців і донців негайно вирушив у Чигирин. На третій день після прибуття загону Сірка в Чигирин зібралися козаки, міщани, старшина, духовенство. Дорошенко і чигиринці визнали себе винними перед запорожцями за те, що укладали союз із Туреччиною й Кримом. Потім «на Євангелії клялися бути у вічному підданстві царя». Зберігся текст присяги Дорошенка, де він заявив, що «нерозірване прийняв братерство» з запорожцями й відходить від турецько–татарських агресорів.
Після присяги Дорошенко віддав Сіркові гетьманську булаву, бунчук і прапор, а також шість гармат і дві бочки пороху. Сірко порадив Дорошенкові зберігати інші клейноди в Чигирині до одержання указу царя. Дорошенко послав у Москву посольство, очолюване його братом Андрієм.
Одночасно правобережний гетьман передав І. Сірку частину клейнодів — булаву і прапор, а також деяку зброю і боєприпаси, що зберігалися у фортеці.
Зрозуміло, що, зважившись на цей крок і, особливо, заручившись підтримкою Запорозької Січі, П. Дорошенко думав виграти час і зміцнити свої позиції. З цією ж метою він направив у Москву посольство на чолі з чигиринським городовим отаманом Іваном Сенкевичем. Надіслана правобережному гетьману царська грамота твердила, що «все минуле буде забуте», але водночас йому наказувалося з’явитися на лівий берег Дніпра для присяги перед князем Г. Ромодановським і гетьманом І. Самойловичем.
П. Дорошенко ще деякий час втримався у Чигирині. Він листувався з І. Самойловичем та І. Сірком; поширювалися чутки про його контакти з турками і татарами. Але капітуляція правобережного гетьмана була вже справою часу. Дізнавшись про виступ російських та українських військ, П. Дорошенко змушений був здатися. Акт присяги відбувся 19 вересня 1676 року неподалік Чигирина в таборі Г. Ромодановського та І. Самойловича.
Одночасно були передані клейноди, зброя і турецькі гармати. Після повернення у Чигирин колишнього гетьмана ключі від міста й артилерія перейшли в руки нових господарів. Фортецю зайняли російські стрільці та козаки Чернігівського полку.
В другій половині жовтня 1676 року у Москві
