Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Володимир Кирилович Малик
— Діла галицькі мене турбують значно більше, ніж діла київські, Ігорю. Та коли хочеш знати мою думку, то я скажу, що відтоді, коли в Києві сів Святослав і поділив владу з Рюриком, в Київській землі нарешті запанував мир, якого там не було багато літ. А мир — це благо. Кажу про мир між руськими князями...
— Я згоден з тобою, княже. Але я не про те... Хто, на твою думку, посяде великокнязівський стіл після Святослава?
— А хіба Святослав захворів?
— Та ні, при здоров’ї.
— То чого ж ти його передчасно ховаєш?
— Боронь Боже! Я не ховаю! Хай живе на здоров’я! Та в житті все буває, особливо коли людині звернуло на друге півстоліття...
Ярослав сумно усміхнувся: йому теж давно звернуло.
— Якщо таке трапиться, то великокнязівський стіл посяде найспритніший... А чого ти завів про це мову? Чи не приміряєшся, бува, діткнутися стружієм стола Київського? — Ярослав знову пильно зазирнув в Ігореві очі.
Однак Ігор не збентежився. Він взагалі бентежився рідко.
— А чому б і ні, княже? Хіба я не князь, не Рюрикович?.. Звичайно, не зараз, а тоді, коли настане мій час. Та готуватися треба завчасно.
— Що ти маєш на увазі?
— Княже, мені потрібна твоя допомога — твоя доблесна дружина.
— Отак зразу? І для чого?
— Ні, ні, не думай, що я хочу йти на Святослава. Я не підніму котори. Правда, він ніколи по-дружньому, по-братерськи не ставився до мене та моїх братів, навіть, траплялося, чинив нам біди, а нині має серце на мене, та Бог йому судія! Я ще молодий і ждатиму свого часу... А військо мені потрібне для війни з половцями. Ти сидиш від них далеко, у нас за спиною, і не відчуваєш, якою грозою дихає степ на нас. Посулля Кончак уже зніс. Все частіше заглядають половці і в моє князівство. Пора дати їм доброго одкоша!
— Святослав дав цього року...
— Я теж, хан Обовли і чотириста його воїв і досі сидять у мене в колодках. Ждуть викупу...
— То для чого тобі моя дружина?
— Для походу на половців.
— Хочеш слави зажити, щоб легше стрибнути на Київський стіл?
Осмомисл лукаво прищурився. Хитрий і досвідчений був старий галицький князь.
Ігор зрозумів, що з тестем треба говорити навпростець, бо він читав приховані думки співбесідника як по писаному.
— Так, отче, мені потрібна перемога, і не абияка, а славна, не заради самої перемоги, а для майбутнього. Вона допоможе мені прокласти шлях до Золотих воріт! Та власних сил у мене замало...
— У кожного з нас, навіть у мене, замало сил, щоб змагатися зі Степом. Тільки гуртом зуміємо ми зупинити поганих. Святослав навесні закликав і мене взяти участь у поході, але старий я вже став, щоб іти за тисячу верст, тому дав дружину і послав її з воєводами...
— От і мені дай, і я здобуду славну перемогу і для себе, і для тебе.
— Ні, Ігорю, не дам. Що подумають Святослав і Рюрик, якщо моя дружина помине їх землю і піде аж у Сіверщину? Чи не подумають вони, що я хочу разом з тобою взяти Київ на щит з двох боків?.. А потім: не діло ти замислив — воювати самому половців. Якщо вже їх бити, то треба бити так, як робив колись Мономах, а тепер робить Святослав, — щоб аж курява з них летіла, щоб назавжди відбити в них бажання нападати на Русь! А ти хочеш подражнити, як ос. Від того вони тільки зліші будуть... Якщо вже хочеш іти на них, то йди разом з великими київськими князями. І половців добре полякаєш, і слави заживеш. І дружину я тоді дам тобі, — завжди пришлю тисяч п’ять воїв... Це має останнє слово. А тепер ходімо до дітей, хочу побавитись наостанку, перед вашим від’їздом, з онучатами.
Ігор стиснув губи і мовчки встав. Власне, він не дуже й сподівався на те, що Ярослав з першого слова так і дасть йому полк воїв, та все ж відмова була дошкульна і боляче хльоснула по князівському самолюбству.
— Шкода, княже, — сказав він з удаваною веселою усмішкою. — Доведеться твоїм онукам, як виростуть, ділити і так невелике Новгород-Сіверське князівство на зовсім дрібні уділи...
— Нічого, хай ростуть, а життя розпорядиться по-своєму — кому грива, а кому хвіст, — відповів Осмомисл і пропустив у двері поперед себе Ігоря та Ярославну.
3
З Галича Ігор з сім’єю виїхав у ясну морозну днину, та вже зразу за Дністром погода зіпсувалася: настала відлига, небо затягнуло хмарами, сійнули холодні осінні дощі. Дороги перетворилися на справжнє болото. Ярославна з дітьми не вилазили з критого воза, а Ігор, насунувши на голову каптур мокрої киреї, їхав верхи і слідкував, щоб усе в його невеликій валці було в порядку.
До Києва, замість десятого дня, як сподівалися, добралися увечері аж на п’ятнадцятий.
Ігор повернув валку в провулок до боярина Славути, де завжди зупинявся, коли приїздив до Києва.
Славута був дома. При світлі смолоскипа зійшов з ґанку у двір, упізнав Ігоря.
— Княже! — розкинув для обіймів руки. — Дорогий мій! Звідки? Яким побитом?
Старий боярин безмірно зрадів несподіваному гостеві, якого не бачив кілька місяців. Він поцілував Ігоря в холодну мокру щоку і запросив до хоромів.
— Я з сім’єю, боярине, — зупинив його Ігор. — З княгинею Ярославною, з дітьми та з почтом. Їдемо з Галича.
— Так це ж чудово! Княгиня Ярославна! Діти! Зараз ми приготуємо все для дорогих гостей. — Він заметушився і почав гукати до челяді: — Гей, люди! Топіть грубки! Готуйте гарячу вечерю! Засипте вівса коням та покладіть сіна! Та швидше повертайтеся! Ну?
Широкий боярський двір ураз ожив. Запалали смолоскипи, в хоромах засвітилися свічки. Челядники борзо бралися до роботи: несли дрова, різали півнів, засипали в жолоби обрік, діставали з горища сіно.
Славута привітав Ярославну як доньку — обняв, поцілував у лоба, повів з дітьми до хоромів. Ігор деякий час ще порядкував у дворі, аж поки люди і коні не були поставлені на нічліг. Потім зайшов до боярської хоромини.
Тут уже палахкотів у грубці вогонь, діти пили з коржами та медом гаряче молоко, що виганяє простуду з горла.
