Концентраційні табори в Совєтському Союзі - Андрій Микулін
Вістка про страйк в Кінґірі дійшла і до табору Десґаскану. 14 000 в'язнів Десґаскану приєдналися до страйку кінґірців, а на запит таборової влади, які їхні вимоги, вони відповіли: ті, що й в Кінґірі. Таборова влада залякувала в'язнів Десґаскану, що кінґірці немов би перекуплені американцями і тому треба їх берегтися.
В'язні-повстанці Кінґіру вирішили звернутися до міжнароднього Червоного Хреста через радіо і збудували надавчий апарат. Ті, які знали англійську абетку морзе, день і ніч висилали на зміну на коротких хвилях прохання в'язнів про допомогу і пояснювали вимоги в'язнів до влади. Про те, де знаходиться радіоапарат, знали тільки три члени таборової комісії. Але апарат був дуже слабий. На наказ Анатолія Задорожного в'язні розпочали, виробляти в таборі примітивну зброю. Ковалі день і ніч кували в таборовій кузні зброю з віконних ґрат. Над табором літали літаки і робили знімки з усіх приготувань в'язнів. МВД розпочало евакуювати Кінґір, розсіваючи бурхливі чутки, що повстанці хочуть висадити у повітря ціле місто. Перед евакуацією населення попереджувало в'язнів, щоб вони були обережні, бо МВД підготовляє наступ.
— Якщо до 24 червня не повернетеся знову до праці, до табору ввійдуть військові частини, — заповів комендант табору через голосники. — Табір Кінґір буде розв'язаний, а всіх вас вивезуть на Колиму.
Але ніхто в таборі не думав переривати повстання і ніхто не йшов до праці, доки будуть сповнені всі вимоги в'язнів. Ті, хто не хотів страйкувати, покинули табір ще першого дня. Таких було 150 осіб.
Вночі 26 червня табір освітлено тисячами ракет, а через таборову браму величезною потворою просувався танк. За ним другий. МВД-исти, йдучи під прикриттям танків, стріляють по в'язнях і проколюють баґнетами ранених. Бичков наказує вийти з бараків. Другий і третій бараки завзято обороняються. На емведистів летять ручні гранати. Два рази оборонці другого бараку відбили наступ. Старий вірменин виходить з бараку і хоче передати емведистам, що в'язні піддаються. Але в цей час його забиває куля емведистів, а один з них відрізав йому голову і кинув до бараку. Повстанці боряться з величезним завзяттям і емведисти перед ними відступають. Генерал Бичков стоїть при вікні на четвертому поверсі будинку по другому боці табору і звідти керує «операцією». Він дає наказ другому відділові ляйтенанта Кирієнка допомогти відділові Антонова. Бичков бачить перед собою всю площу табору, на якому відбувається жорстокий бій. На дахах м. Кінґіру зібралися мешканці, які пильно стежать за перебігом бою. В цей час до табору знову прибувають нові танки та війська. В маленькій кімнатці другого бараку жіночого табору стоїть радіоапарат в'язнів. Радист, знаючи про прибуття танків, перетяв собі на руках жили, але не перестав посилати в повітря: «СОС! СОС! Рятуйте нас, рятуйте наші душі — нас вбивають!» До останнього віддиху він передавав у етер прохання про допомогу.
Около 7.00 год. ранку 500 українських жінок і дівчат з другого бараку жіночого табору взялися за руки і з співом виходять на подвір'я напроти танків. Вони своїми тілами хотіли зупинити рух танків. Але п'яні емведисти їдуть шаленою швидкістю на жінок і розчавлюють їхні лави. У висліді 200 жінок забито, а всіх інших поранено. О 9.00 год. ранку Анатолій Задорожний дає наказ кінчити спротив. Емведисти поспішно ловлять живих в'язнів і відводять їх до вантажних вагонів, що вже чекають на станції. Озброєні до зубів ведуть емведисти Анатолія Задорожного та інших членів таборової комісії з зв'язаними руками.
Дві тисячі важко озброєних вояків і 7 танків здушували повстання в'язнів в Кінґірі. Довкола табору на полях стояла ціла низка бомбовиків та сірозелених панцерних автомашин, приготованих до бою.
1 600 «підозрілих» в'язнів 26 червня відправлено на Колиму. «Таборову комісію» в числі 15 осіб того ж дня поставлено під суд. Він відбувався при зачинених дверях, але з дотриманням усіх норм судівництва. Головним обвинуваченим є Анатолій Задорожний, а потім «Ґлєб» — керівник блатарів. Задорожний і «Глєб» беруть на себе всю вину. Спокійна, витримана і дуже обґрунтована промова Задорожного тривала цілий день. Він доводив, що в'язні захищали свої права від сваволі таборової адміністрації. Суд відбувався протягом тижня і нарешті визнав себе неправосильним вирішити справу та передав її до вищого суду Алма-Ати.
Поворотці свідчать, що вся таборова комісія була засуджена на кару смерти і розстріляна, а багатьох в'язнів заковано в кайдани. Вони також свідчать, що не тільки на Воркуті та в Кінґірі, але також в Норильську і на Колимі відбулися повстання. В'язні вимагали від московської адміністрації людського ставлення до них, трактування їх так само, як трактуються політичні в'язні культурного західнього світу. Вони зверталися до Заходу допомогти їм, а на підставі Статуту Відділу Прав Людини Організації Об'єднаних Націй просили про те, щоб ООН, до яких належить СССР, винесли свою ухвалу, чи вважається політичним злочином боротьба проти терору, боротьба за демократію, за свободу і волю людини.
А як відгукнувся на те культурний Захід? Що він та ООН зробили, щоб захистити законні права невинно засуджених в СССР представників поневолених Москвою неросійських народів? Зрештою, як, чим і коли зареаґував Захід на невинні криваві жертви в'язнів під час їхнього повстання в совєтських концтаборах?
Листи в'язнів з Мордовії
Не зареаґував західній культурний світ і на потрясаючий лист, який був таємними шляхами переданим в'язнями концентраційних таборів з Мордовії, написаний 30.9.1955 року. Лист не тільки говорить сам за себе, але він також повністю підтверджує ті інформації, які до цього часу мав західній світ від поворотців про становище в большевицьких тюрмах та концтаборах, як до смерти, так і після смерти Сталіна
(Нижче друкуємо повний текст листів, що їх написали в'язні з Мордовії. Один з цих
