Концентраційні табори в Совєтському Союзі - Андрій Микулін
Повстання в таборах Воркути було дуже детально продумане і підготоване. Підпільний Провід Організації Українських Націоналістів у кожному таборі створив провідну групу, щоб керувати повстанням та започаткувати його одночасно. Воно розпочалося ніччю з 19 на 20 липня 1953 року і охопило собою 50 копалень Воркути. Підпільний Провід ОУН розраховував, що припинення видобування вугілля на Воркуті дуже відіб'ється, або навіть і припинить працю підприємств Ленінградської области та металюрґійного комбінату в м. Щербаков (кол. Рибінськ). Першими перестали працювати в'язні в шахті ч. 1 (до 8 000 осіб) та в шахті ч. 7. Повстання розпочалося через 3 дні після того, як з Караґанди на Воркуту привезено численну кількість в'язнів-українців. В повстанні взяло участь до 100 000 в'язнів. Підпільний провід ОУН висунув низку політичних гасел, у яких домагалося звільнення неросійських теренів, що входять до складу СССР, від російської окупації, припинення масових арештів і вбивств населення в Україні та на інших поневолених Москвою неросійських теренах, звільнення всіх невинно засуджених до концтаборів, перегляд усіх судових справ ув'язнених, а також поліпшення умов таборового життя.
Таборова адміністрація під час повстання цілком розгубилася, а ВОХРа не зважилася в перші дні вжити зброї. Оперативно-чекістський відділ постійно телеграфував до Москви і вимагав конкретних вказівок, як діяти далі.
Німецький лікар Йосиф Шольмер, що був засуджений на 25 років ув'язнення, перебував на Воркуті і сам брав безпосередньо участь у повстанні на Воркуті. Про нього досить докладно описано в німецькому журналі «Монат» за березень 1954 рік. Він свідчить, що повстання в Воркуті тривало 3 місяці, а керували ним весь час українці, яких, напр., в таборі ч. 6 було більше половини всього складу ув'язнених. Всі вони в більшости походили з Західніх Земель України, належали до підпільно-революційного руху Бандери, а їхньою метою є Українська Самостійна демократична держава з 40 мільйоновим населенням, цілком відокремлена від Московщини. Бандерівці в таборах об'єднують навколо себе всіх українців, незалежно, з яких земель України вони походять.
Провід повстанців відмовився переговорювати з таборовою адміністрацією та представниками оперативно-чекістських управлінь воркутських таборів. Він вимагав спеціяльної комісії з Москви (від ЦК КПСС), з якою хотів тільки говорити. Ситуація в таборах створилася такою загрозливою, що через декілька днів з Москви справді прибула комісія в складі 30 офіцерів МВД на чолі з генерал-полковником Маслєнніковим. Комісія розмовляла з проводом повстанців, нічого не обіцяла, тільки хотіла довідатися про причини повстання, а також приймала заяви про перегляд справи засуду.
В перші дні повстання, перед приїздом комісії адміністрація таборів оголосила до відома в'язнів, що:
а) бараки на ніч не замикатимуть;
б) ґрати з вікон усунуть;
в) нумерів, що їх мають на лівому рукаві і на правій штанці в'язні, більше носити не будуть;
г) кожний в'янень буде мати право раз на місяць писати листа до рідних;
ґ) в разі систематичного перевиконання норм та доброї поведінки, кожний в'язень, за дозволом начальника режиму, може побачитись раз на рік з рідними;
д) всі в'язні мають право подавати прохання про перегляд його судової справи комісії, яка прибуває з Москви.
Але в'язні взагалі відмовилися розмовляти про ті справи з таборовою адміністрацією.
Характеристичним є те, що на всі заяви про перегляд справи засуду, кожний в'язень потім одержав з Москви таку відповідь: «Вашу заяву про перегляд справи засуду розглянено. Ви засуджені справедливо і не має причини до перегляду Вашої справи. Після відбуття терміну кари будете з табору звільнені».
Найміцніше тримався табір ч. 29. В'язні на загальних зборах вибрали власну адміністрацію, до якої увійшли в переважній більшості українці; усунули з табору коменданта та його наставників, а для дотримання порядку призначили своїх наглядачів. Всі продукти взято на облік, в першу чергу ними забезпечено хворих, а кожному в'язневі приділено тверду норму харчів. В'язні, які сиділи в карцері за т. зв. «порушення» дисципліни праці чи таборового режиму за вийнятком тих, які сиділи за кримінальні злочини, були звільнені. Натомість до карцеру замкнено всіх донощиків та сексотів. Два рази генерал Дерев'янко намагався через радіоголосник умовити в'язнів капітулювати та підпорядкуватись наказам влади, але нововибрана таборова адміністрація поставила категоричну вимогу, що вона буде говорити тільки з представниками ЦК КПСС.
За цей час Дерев'янко стягнув війська і оточив ними табір. Всі в'язні зібралися перед таборовою брамою, міцно взяли один одного за руки і створили перед вояками своїми тілами стіну. Попереду стояли українці з своїм проводом та співали українські підпільні революційно-націоналістичні пісні. Жива стіна з в'язнів наступала на вояків, і в цей час Дерев'янко наказав стріляти. На місці було забито 64 в'язнів та 200 важко поранено, які за декілька днів померли. 90 % з них були українцями.
Повстання в таборах Воркути московська влада зліквідувала дуже жорстоко, а потім виарештувала велику кількість українців, поставила їх перед таборовим судом та засудила або на довічне ув'язнення, або на кару смерти. Велику кількість ув'язнених українців вивезено з Воркути до таборів Колими та Кінґіру (Казахстан). Про повстання в совєтських концтаборах в закордонній пресі з'явилося багато різних статей та інформацій. Писалося про них і в українській еміґраційній пресі, а особливо дуже багато в часописі «Шлях Перемоги» (Україніше Вохеншріфт-Мюнхен). Щоб не повторюватись, передаємо тут скорочено за «Шляхом Перемоги» як відбувалися повстання в совєтських концтаборах. Свої статті «Шлях Перемоги» поміщував на підставі повідомлень американського журналу «Сатурн» ч. 1 за січень-лютий 1956 року. Статті до журналу писав Поль Бартон, який зібравши різні інформації, старався дати приблизну аналізу положення в концтаборах та причини, які довели до повстання.
В умовах, що заіснували в концтаборах до вибуху повстань та страйків, зміни в таборовому режимі і поширення підпільної діяльности повстанських організацій мали не менше значення, ніж смерть Сталіна і післясталінські зміни в Москві.
Перший вибух повстання був в Караґанді ще за часів життя диктатора в 1952 р. Згідно з повідомленнями колишніх засланців з Воркути, які чули оповідання групи 300 українців, переведених з Караганди в табір ч.
