Концентраційні табори в Совєтському Союзі - Андрій Микулін
У неділю 15 травня в другому таборовому пункті, що був відокремлений від першого муром, улаштовано концерт і люди «Ґлєба» вирішили бути на ньому. В лазні таборової лікарні вони відкрутили залізну руру і розбили мур у тому місці, де колись була брама, яку замуровано. Пробивши діру, кримінальні в'язні продісталися на подвір'я другого таборового пункту. Потім кримінальники почали розбивати мури, які оточували ізолятор і звільнили з нього 400 в'язнів-штрафників. За кримінальними кинулися на мури політичні. Вони розбили браму, яка вела до господарської зони, а також і мури, що відділяли від них жіночий табір. 3 500 жінок з'єдналися разом з усіми в'язнями. Всіх емведистів з табору прогнано, а вартових полонено, їх пильнували так само, як і магазини з харчами у господарській зоні. Влада і МВД були перестрашені і в таборі панував немов би спокій, але це було тільки перед бурею.
О третій годині ночі з понеділка на вівторок до табору в усі три таборові брами увійшло несподівано військо МВД і незабаром з глиняних ліплянок жіночого табору залунали постріли. Совєтські опричники намагалися прогнати з жіночого табору чоловіків, що їх обороняли. Над ранком військо прогнало в'язнів з тієї частини табору, де знаходилися продукти. На мурах між першим та другим табором з'явились озброєні скорострілами пости. Тієї ж ночі управа табору забрала 70 трупів забитих в'язнів та всіх ранених. Їх відправлено до центру копалень міді, Дасґаскану, віддаленого від Кінґіру 23 км. Поспіх, з яким влада очищувала табір, був зрозумілий. Дозвіл на вмаршування до табору війська мусіла дати централя, а такого таборова влада не одержала, а поступила самочинно. В'язні це знали, а тому наступного дня вони започаткували страйк під гаслом: «Покарати винних за протизаконний вхід військових відділів до табору та за вбивства і поранення в'язнів». В'язні жадали видачі трупів та їхньої секції вільними лікарями разом з лікарями-в'язнями для ствердження, що їх забило військо. Старшини, які зайшли до табору, обіцяли все і намовляли таборовиків іти до праці. Навіть дуже врочисто обіцяли, що до табору прийде адвокат чи прокурор, який вислухає всі домагання в'язнів. Провідники таборового спротиву наказали в'язням повернутися до праці. Робітничі бригади залишили табір і пішли до праці, а влада використала момент, що в таборі було мало людей і почала виловлювати між ними підозрілих та забирати на транспорт. В'язні увімкнули таборову сирену, щоб її ревом дати знати працюючим поза табором друзям, що в таборі тривога. Але робітничі команди не поверталися. Замість них до табору входили все нові війська МВД, які розпочали замуровувати в мурах дірки та будувати нові мури. В'язні, які працювали поза табором, на перший звук сирени хотіли повертатися, але варта не пустила їх і вони сиділи до вечора, не працюючи. Повернувшись вечором до табору, їхній гнів збільшився і повстання спалахнуло наново ще з більшою силою. На пропозицію підпільного українського проводу, делегати 14 націй від в'язнів-чоловіків та один делегат від жінок створюють таборову комісію, яка від тепер веде акцію. В першу чергу ця комісія опрацьовує 16 вимог. Дальше вимагає прибуття представника ЦК партії, якому — і тільки йому єдиному — комісія може передати свої домагання. Комісія приймає найвищу владу в таборовій зоні. Мури знову зруйновано, а старшини і вартові повтікали, не віддавши ані одного стрілу. До праці ніхто не йде. Комісія вимагає амнестії для малолітніх і інвалідів; ревізії засудів; знесення спецрежиму; усунення нумерів на одежі; знесення ґрат на вікнах бараків; репатріяції чужинців; восьмигодинного дня праці; змоги вибирати вільне місце поселення, після звільнення з таборів; некаральности для страйкового комітету і кари для емведистських старшин, які були виновними у вимірі високих кар.
Одного дня через голосники почулося: «Увага, увага! Прибули висланці Москви, щоб переговорювати з вами! О третій годині по обіді прийдуть вони до табору». Ще перед визначеною годиною подвір'я табору переповнюється в'язнями. З їдальні виносять довгі столи. При них сидять Анатолій Задорожний, сивоволоса стара жінка, що перебуває в таборах уже 18 років та інші члени комісії. Точно о 3.00 годині до таборової брами підходять чотири в'язні. Вони мусять супроводити московських висланників, бо ті приходять до табору самі, без охорони. Нарешті висланники заходять до табору. Золоті нашивки та ордени виблискують на сонці.
— Заступник генерального прокурора МВД, генерал Долгіх! — говорить один з них і сідає за стіл.
— Заступник керівника ГУЛАГ-у, генерал Бичков, — представляється другий і засідає коло Анатолія Задорожного.
Переговори відбувалися при двох столах. Генерал Бичков устав, дістав з течки якісь папери і заявив, що частина домагань в'язнів є слушні і що уряд в тій справі ще до їхніх вимог ухвалив низку законів, але вони ще не прибули до Кінґіру. Генерал запевняє, що «уряд вирішив звільнити недолітків, інвалідів і хворих, встановити восьмигодинний день праці…»
— Що він плете? — запитує з натовпу один з українців. — Чи впився?
Анатолій Задорожний поставив вимогу, щоб до в'язнів прибув представник ЦК. Бичков нервово відповідає, що їх вислав ЦК і інших висилати не буде.
— В цьому таборі поплила кров! — заявив гостро Задорожний Бичкову. — Жадаємо справедливости. Ваші солдати, громадянине генерал, вмаршували без дозволу в табір і ми маємо 70 трупів та сотні поранених.
На тому висланці з Москви з табору відійшли. Тепер комісія в'язнів перебрала в таборі цілковиту владу. Кожний барак мав свого коменданта, господарська зона була бережена в'язнями і вони також пильнували, щоб приділи харчів були справедливі. Коли запаси почали вичерпуватися, самі в'язні зменшили свою щоденну порцію. В таборовій крамниці далі йшла торгівля і кожного вечора вільна касирка приходила забирати гроші. В таборі відбувалися Служби Божі, чергуючись православна з католицькою. На дахах їдалень вивішено прапори Червоного Хреста. Для зазначення смутку і жалоби по в'язнях, які загинули,
