Корсунь козацький - Юрій Андрійович Міцик

жителям, якщо вони під час появи гайдамаків не будуть намагатися їх знищити чи арештувати. Але цей наказ населення зігнорувало. Гайдамаки постійно відчували підтримку місцевого населення, яке в міру своїх можливостей постачало їх провіантом. Незважаючи на каральні акції польських і російських військ на Правобережній Україні, гайдамацькі загони на Корсунщині у 1738 р. продовжували вперту боротьбу проти польської влади. Проте на кінець року гайдамацький рух послабився, повстанці зазнали тяжких втрат. Багато хто з них переселився на Лівобережну Україну і Запорожжя. Погіршувало становище повстанців і врешті визначило їхню поразку те, що їм довелося боротися не тільки проти військ Речі Посполитої, а й Російської імперії, часом і проти ординців. Ситуація ускладнювалася й тому, що цей край не оминула пошесть 1738—1739 рр., яка вибухнула внаслідок російсько-турецької війни...

Налякана розмахом повстання Річ Посполита жорстоко придушувала всякий спротив, карала навіть невинних людей. Характерний випадок стався у 1738 р. на Корсунщині. Тоді невелика група запорожців з Ведмедівського куреня (Семен Полежай, Микита Бобошко, Павло Бандура, Павло Литвинків, Василь Чуприна, Іван Соловейко, Данило Канавенко, Григорій Заїка, Аврам Салогуб, Давид Шипченко, Іван Івашина, Василь Омельницький, Василь Драбина, Панько Пиріг, Іван Гайдай, Григорій Григор, Іван Верщаха (Верещака?), Кирик Ротатий) поверталася з Дністровського походу, з театру російсько-турецької війни 1735—1739 рр. По дорозі козаки зайшли в Стеблів, де купували провіант та інше необхідне. Тут і напав на них польський загін і заарештував запорожців. Козаків було відряджено до Немирова, де їх і повісили з наказу польською губернатора, а все майно конфіскували[304]. Такі випадки були непоодинокими і траплялися й пізніше. Так, у грудні 1746 р. запорожці Кальниболоцького куреня Олексій Лях та Грицько Бобох, набравши по чотири вози риби, поїхали з дозволу інгульського полковника торгувати нею на Правобережжі. У Корсуні їх чомусь схопили з наказу польської влади, конфіскували все майно, а їх самих наказали повісити. Така сама лиха доля спіткала запорожців Конелівського куреня Грицька Письменного та Гарасима Білого, які за офіційним дозволом гардового полковника їздили у Великий піст до своїх родичів у Корсунь. Там їх схопили й повісили поляки, а майно конфіскували. Про це йшлося у скарзі кошового отамана Василя Григоровича до уманського полковника Станіслава-Костки Артинського[305].

Однак визвольна боротьба в краї не припинялася. У 1743 р. в Корсуні мав відбутися шляхетський сеймик з питань боротьби проти гайдамацьких загонів. Але гайдамаки напали на місто і розігнали цей з'їзд. Після цього вони вирушили до містечка Медведівка Корсунського повіту, де спалили шляхетський будинок[306].

У липні 1744 р. головнокомандувач російських військ ландграф Людвіг Гессен-Гамбурзький видав маніфест, де закликав ужити найсуворіших заходів проти «регулярних і нерегулярних руських [тобто українських. — Ю. М., С. С.] ополчень, які свавільно завдають образ громадянам Речі Посполитої». Тому російські війська, покидаючи межі країни, прагнули розбити гайдамаків. Незважаючи на втрати, завдані карателями, після їхнього відходу на Корсунщині знову почав діяти невеликий гайдамацький загін на чолі з Федором Тараном. 29 липня 1746 р. комісар Корсунського староства Юзеф Броніслав Млотовський писав з Корсуня до кошового отамана Василя Григоровича про захоплення полковником Перевізької паланки у жителів староства 60 коней та худоби. Він же згадав про напад загону на чолі з Федором Тараном і Музирою на село Ситники й розорення ними місцевих жителів (один із жителів був забитий, а другий поранений). Невдовзі кошова команда отамана Григорія Ілляшенка перехопила за р. Виссю цей загін та арештувала згаданих двох гайдамаків[307].

З часом гайдамацький рух став неодмінною складовою життя краю. Кількість посполитих, які вступали до гайдамацьких загонів, постійно збільшувалася, розгорталася підготовка до нового повстання у 1750 р.

З початком весни декілька гайдамацьких загонів увійшло в межі Речі Посполитої з боку Степу. Цьому сприяв і повний розвал Української «партії». У районі Корсуня з'явився загін, який складався з козаків Бугогардівської паланки Запорозької Січі на чолі з Олексієм Ляхом. 9 травня 1750 р. цей загін напав на Корсунь, де в той час проходив традиційний ярмарок. Гайдамаки здобули значну здобич, після чого рушили на село Таганчу, а звідти — до Ржищева і на Низ. Полякам вдалося розбити цей загін і арештувати 50 повстанців[308]. Тим не менш, на середину травня 1750 р. на Київщині перебувало ще понад тисячу гайдамаків. Частина з них діяла в районі Корсуня. Так, на допиті у переяславському суді гайдамака Марченко зазначав, що він і його товариші поруйнували там чимало шляхетських маєтків[309]. Шляхта не могла вести своє господарство і отримувати прибутки з маєтностей, навіть не завжди могла скаржитися в суді, бо їхати в міста було небезпечно через напади гайдамаків. Шляхтичі Київського воєводства писали тоді коронному гетьману: «Жалюгідний стан нашого воєводства, воно позбавлене всілякого захисту і допомоги, між тим як постійно посилюється свавілля гайдамаків, що вдираються в наше воєводство з-за російського кордону, вони спустошують країну, проливають невинну кров і не щадять священних храмів»[310].

Уряд Речі Посполитої докладав усіх зусиль, щоб придушити гайдамацький рух: стягував сюди війська, мобілізовував місцеву шляхту. На допомогу Речі Посполитій прийшли російські війська. До кінця 1750 р. польські