Корсунь козацький - Юрій Андрійович Міцик

зникає Правобережна Гетьманщина. Так завершився козацький період в історії Корсунщини. Впродовж усього цього часу край був у самому вирі політичних подій. Вигідне розташування Корсуня сприяло тому, що він із невеличкого поселення виріс у велике місто, яке стало значним політичним і економічним центром України. Незважаючи на Руїну, це місто одне з перших постало з попелу і знову стало центром тогочасного життя. Зі скасуванням полкового устрою на Правобережній Україні почалося інше життя краю. Але пам'ять про козацьку вольницю жила серед людей. Формується гайдамацький рух, який продовжив козацьку справу і майже століття впливав на політичне життя України.
Розділ V
З гайдамацького минулого Корсуньщини

«Спасибі, дідусю, що ти заховав

В голові столітній ту славу козачу:

Я її онукам тепер розказав».

Т. Г. Шевченко

айже все XVIII ст. пройшло на Україні під знаком гайдамацького руху, який був продовженням козацької традиції. Після ліквідації козацтва на Правобережній Україні відбулася трансформація національно-визвольного руху. Слово «гайдамака» має тюркські корені й походить від слова «гайда» — «турбувати», «гнати», «переслідувати»; ним в Україні називали людей, які виступали проти польської влади. Вперше цей термін фіксується щодо українських реалій якраз тоді, коли було придушено повстання 1702—1704 рр. і зазнали поразки збройні інтенції гетьмана Пилипа Орлика. Нам пощастило виявити найранішу згадку цього терміна, яка належить до 1715 р. У листі кошового отамана Івана Малашевича до регіментаря коронних військ Уманського повіту зазначалося, що він послав до регіментаря козаків, які «мають шукати тих гайдамак, шкідників ваших [польської адміністрації. — Ю. М.]»[295]. Отже, гайдамаками називали людей, які вели партизанську боротьбу проти Речі Посполитої, піднімали повстання («Коліївщина»). Але панівні кола Речі Посполитої поширили цей термін і на звичайних грабіжників.

Річ Посполита у XVIII ст. перебувала в стані глибокої кризи. Нездатність її панівних кіл вирішити важливі соціально-економічні, а головне національні проблеми, провести реформи анахронічного державно-політичного устрою, ліквідувати шляхетську анархію прирікала її на неминучу загибель. Тим більше, що поглиблення кризи цієї держави відбувалося на тлі наростаючої потуги сусідніх імперій (Російської, Австрійської, Прусської). Корсунщина не була винятком...

Після реставрації тут влади Речі Посполитої більшість міщан та козаків було переведено до стану посполитих — залежних від шляхти селян. І якщо спочатку їм для стимулювання заселення краю надавалися різноманітні пільги та вольності, то у 20-х рр. XVIII ст. цьому було покладено край, запроваджено грошову та натуральну ренти. Надзвичайно обтяжливою для посполитих стала пропінація — монополія шляхти на виробництво та продаж спиртних напоїв. Шляхтичі часто здавали свої маєтки в оренду і посесію. Орендарі й посесори, серед яких бачимо майже без винятку дрібних польських шляхтичів та євреїв, самовільно почали встановлювати численні побори, які призводили до розорення посполитих.

До економічного чинника додався національний і релігійний гніт. Польська влада не дозволяла видавати українські книжки, закривала українські школи і православні приходи. Сейм 1717 р. ухвалив конституцію щодо закриття всіх православних церков. Уніатський собор 1720 р. у Замості проголосив уніатську церкву єдиною законною церквою грецького обряду на території Речі Посполитої. Але загнати в унію православних краю виявилося справою непростою і, як побачимо далі, просто неможливою.

Через усі ці утиски почалися масові втечі населення Корсунщини на Лівобережну Україну та на Запорожжя. Так, у протоколі допиту гайдамаки Сави Бурмистера (1761 р.) зазначалося, що він є «родом... з... Корсуня.., пішов на Січ Запорозьку... в курінь Канівський»[296].

Більшість населення краю не хотіла коритися польській владі. Шляхтич Микола Журахівський писав: «Піддані в цьому краї... по природі схильні до всілякого роду злочинів, вбивств і заколотів». Цьому повідомленню вторить капітан Анджей Росцеський, комендант гарнізону міста Вербича. Він писав, що «гультяйство скрізь навколо нас волочиться по 15, по 30 (душ), інші по четверо, по п'ятеро. Шляхи наші позабирали у тих країв, як от з Кального Болота, з Лисянки, з Умані, на дорогах чатують, нападають щодня, велику чинять сваволю, не бояться нікого»[297]. До загонів гайдамаків входили селяни, міщани, козаки, а часом навіть шляхтичі. Спираючись на підтримку місцевого населення, гайдамаки, у разі невдачі, досить швидко розчинялися серед жителів краю. Ці загони, очолювані «ватажками», в основному організовувалися в степах, що тягнулися від гирла р. Тясмин до впадання р. Синюхи в р. Південний Буг, особливо у Чорному та Кучманському лісах, що межували зі Степом. Вони формувалися в Степу й переправлялися на волость через порубіжні річки: Вись, Синюху і Тясмин. Так, згідно з допитом ватажка одного з таких загонів Івана Подоляки (1750 р.), Лесько Мотовилівський зібрав загін з 12 чоловік під «Гардом Запорізьким» і, перейшовши границю «вверх Висі», повз Канів, Богу слав, Лисянку, Корсунь, Білу Церкву, Фастів, пішов у ліс під Мотовилівку. У цьому лісі Лесько втік від гайдамаків, а вони замість нього «з помеже себе обравши мене, Івана Подоляку, за ватажку, ишли мимо Ясногородки аж ку Дніпру, Дніпром в гору плинули ку Любичу, противко Любича вишли на берег Полского панства» і почали розоряти шляхетські маєтки