Отаман Зелений - Роман Миколайович Коваль

ціль опанувати Канів і згідно з пляном, привезеним їм з Кам’янця, перекинути свої сили на Лівобережжя, в Полтавщину. У Трипіллі появилися вже денікінські стежі, є вони і в селі зараз за нами. Тому треба в тих кущах переждати аж до ночі, а може, й довше. Він постарається для нас про кріси та порозуміється із Зеленим, що з нами далі робити. Чи нас спрямовувати аж до Зеленого, чи вислати прямо на Захід до регулярної армії.

По шматку розділено кілька бохонців хліба, принесених І. Івановичем, і, хоч-не-хоч, треба було розбити кілька копиць отави (трава, що виростає на місці скошеної. — Ред.) та старатися спати, хоч осінній холод не зовсім на. це дозволяв. І цілий слідуючий день пересиділи ми у дніпрових лозах. Іван Іванович якось не показується! Чи не нова яка халепа?

Щойно вечером з’явився наш спаситель. Ми пізнали тоді його силу. Дві сотні люду розділив він по хатах у найблищому селі. Селяне радо нас прийняли.

— Чим же ж я вас нагодую, — бідкалася молодиця, — та ж у нас уже два тижні не мелють млини, бо не має вітру. Чи будете їсти яєшню із прісним ощипком?

Нище Трипілля переправилися ми на правий бік Дніпра. Пригадалися нам Запорожські часи. На довжезний човен сіло нас кількадесять — багато з крісами від Івана Івановича, а старий дід поважно ударяв широкими веслами об бистрі филі Дніпра. І любо ставало на серці, бо зналося, що кожня минула хвиля приближає нас до своєї армії, з якою ми стільки горя, але й багато бадьорих хвиль перебули.

На другому боці Дніпра розпрощався з нами Іван Іванович і дав нам провідника, який до рана мав нас передати в опіку Петра Петровича…

Смерть отамана Зеленого

Ми пустилися йти на південь за Зеленим, бо йти прямо на захід було досить небезпечно з огляду на наступаючих із трьох сторін на Трипілля Денікінців. Дивно виглядав наш похід у царстві Денікіна. Пройшовши декілька верств, треба було заночувати, бо пустився уливний дощ. Провідник-повстанець у найблищому селі застукав у вікно якогось сотника, який зірвався мов на алярм і зараз нас порозкватировував.

До вікна селянської хати бубнить сотник умовлене число знаків. На порозі являється дядько. Кілька шепотів — і вже кілька стрільців іде за хазяїном до хати чи до стодоли спати. За півгодини всі були під дахом. Селяне приймали нас щиро, з отвертими руками. В цей район не заходили ні большевики, ні тепер Денікінці. Там господарювали тільки повстанці. Села жили своїм окремим життям. Нарікали на брак “мануфактури”, соли й нафти. З цікавістю розпитували селяне про Денікінців.

— Скажіть, будь ласка, — звертається стара бабуся (жінки навіть на селі далеко більше цікавляться політикою, ніж це діється у нас!), — чи це правда, що Оникін (Денікін. — Ред.) заводить старий режім? Чи правда, що його охвіцери мають золоті погони?..

Так мандрували ми майже цілий тиждень. Смеркалося, осінний дощик пронизував аж до кости стрілецьке тіло. Ось ще кілька хвилин дороги — і опинимося в селі Македонах, де переночуємо. В нічній пітьмі бачимо, що якісь особи скрилися перед нами в бульбі. Провідник Наддніпрянець наткнувся на людину з крісом, яка, побачивши нас, опустила оружжя на землю.

— А ти що тут робиш, Іване?

— Тс! — і шепчуть між собою.

Сумна історія.

У Каневі стояло дві сотні Денікінців. Зелений вислав до міста більшу стежу, а вслід за нею посувався сам із відділом. Денікінці перепустили оцю стежу Зеленого. До самого ж відділу, на чолі якого, як звичайно, їхав сам отаман, — почали стріляти зі скорострілів. Зеленівці кинулися на Москалів і вирізали їх до ноги, але в бою ранено отамана. Його везуть на спокійні села лікувати. Команду над повстанчим відділом обняв Пятенко, бувший суперник Зеленого. Деякі повстанці “демобілізуються”, забираючи також із собою зброю, і на таких якраз демобілізованих натрафили ми під Македонами.

Що тут робити?

Перш усього треба переночувати. В селі Македонах тоді був якийсь “празник” (Покрова. — Ред.) — от і добре погостилися наші хлопці! Деякі аж по двох днях опустили це гостинне село! Вони з великим відчуттям підспівували собі під носом пісоньку — “Плач Галичанок”, бо дійсно перший раз зрозуміли її автора.

ЛУЛУ Л. (Лука ЛУЦІВ) (1895–1984)

Лулу Л. (Луців Лука). На Україні. Уривки споминів //Історичний калєндар-альманах Червоної Калини на 1928 р. — Львів — Київ: накладом в-ва “Червона Калина”, 1927. — С. 94 — 98.

№ 7 Спомини старшого десятника УГА Василя Ілащука про втечу з денікінського полону в жовтні 1919 р., організовану отаманом Зеленим
В денікінському полоні, в Дарниці 1919 р. (докінчення)

(…) Втікати до своїх без сторонньої допомоги було неможливо. А йшлося про те, щоб з табору вивести всіх стрільців, бо майже всі вони пройшли кривавий шлях у лавах ІІІ/24 куреня від Львова по Київ, а дехто пройшов той шлях в інших бойових частинах УГА.

Ми рішили зв’язатися з отаманом Зеленим, що оперував у районі Трипілля. До нього — ми вірили — найлегше знайдемо непевні дороги понад Дніпром і знайдемо допомогу в переправі на правий берег Дніпра. Отже, до славного тоді отамана Зеленого ми вислали секретно двох наших відпоручників у Трипілля, де була його головна квартира. Добровільно зголосилися виконати це завдання хорунжий Василь Гречаник і хорунжий Роман Зелений. У дорогу вони рушили в понеділок, 6 жовтня, після полудня.

Була вже пізня ніч у середу, 8 жовтня, коли оба наші відпоручники-парляментарі вернулися, і, на нашу радість, із добрими вістями. Отаман Зелений приобіцяв допомогу, а коли до нього доб’ємося, то і зброю. Щоб утеча нам удалася, він уже в четвер увечері вишле до нас у Дарницю провідників, а ми всі на той час мусимо бути готові. Крім провідників, отаман Зелений обіцяв ще й охорону. Все мусіло йти бистро, бо час не