Отаман Зелений - Роман Миколайович Коваль

78. Савченко В. Атаманы казачьего войска. — Москва: Яуза, Эксмо, 2006.

79. Сказания о населенных местностях Киевской губернии, или Статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся. Собрал Лаврентий Иванович Похилевич. — Біла Церква: Яніна, 2005.

80. Спогади Кравченко Анастасії Сидорівни, 1902 р. н., с. Трипілля Обухівського району Київської обл., 14 червня 1990 р.

81. Стахів М. Друга совєтська республіка в Україні. — Нью-Йорк — Детройт — Скрентон, 1957.

82. Сулятицъкий П. Московська преса про українську справу за часів Добрармії // За Державність. Матеріяли до Історії Війська Українського. — Варшава: Українське воєнно-історичне товариство, 1937. — Збірник 7.

83. Так творилося українське військо. 10 спогадів учасників Визвольної війни 1917 — 1920-х років / Упор., вступ, слово, примітки, додатки, біограф. довідки Р. Коваля. — Київ — Вінниця: Державна картографічна фабрика, 2008.

84. Телеграма від 14 лютого 1919 р. визначного діяча УПСР (лівих) М. Полоза заступнику наркома іноземних справ РСФРР Л. Карахану і Й. Сталіну про політику більшовиків в Україні //Документи трагічної історії України (1917 — 1927 рр.) / Редактор-упорядник П. П. Бачинський. — Київ, 1999.

85. Українське слово (Берлін). — 1921. — 1 липня.

86. Українські приказки, прислів’я і таке інше. Збірники О. В. Марковича та інших. Уклав М. Номис. — Київ: Либідь, 1993.

87. ЦДАВО України. — Ф. 5. — Оп. 1. — Спр. 137.

88. ЦДАВО України.-Ф. 5. — Оп. 1. — Спр. 86 //Лисенко А. Данило Ількович Терпило (Зелений) //Постаті Київщини. — Київ: Міленіум, 2007.

89. ЦДАВО України. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. З // Симон Петлюра. Статті. Листи. Документи. Том IV / Упор., вступ, слово В. Сергійчука. — Київ, 2007.

90. ЦДАВО України. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 210.

91. ЦДАВО України. — Ф. 1113.-Оп. 1.-Спр. 10. Склографічний відтиск// Ковальчук М. Невідома війна 1919 року. Українсько-білогвардійське збройне протистояння. — Київ: Темпора, 2006.

92. ЦДАВО України. — Ф. 3172. — Оп. 3. — Спр. 43. //Ковальчук М. Невідома війна 1919 року. Українсько-білогвардійське збройне протистояння. — Київ: Темпора, 2006.

93. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі ЦДАГО України). — Ф. 5. — Оп. 1. — Спр. 55.

94. ЦДАГО України. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 60572.

95. Цегельський Л. Від леґенд до правди. — Львів: монастир Свято-Іванівська лавра, видавничий відділ “Свічадо”, 2003.

96. Чикаленко Л. Уривки зі спогадів з років 1919 — 1920 // Чикаленко Є. Щоденник. — Том II (1918 — 1919). — Київ: Темпора, 2004.

97. Чикаленко Є. Щоденник. Том 2 (1918 — 1919). — Київ: Темпора, 2004.

98. Шанковський Л. Українська галицька армія. Воєнно-історична студія. — Львів: НТШ, 1999.

99. Що говорить отаман Зелений про себе і своїх козаків // Селянська громада. — 1919. — 28 вересня //Завальнюк К. Провісники волі. Повстанський рух на Поділлі у персоналіях (20-ті роки XX ст.).

Село Усть-Цильма Архангельської губернії — місце трирічного заслання Данила Терпила. Тут майбутній отаман Зелений гартував волю, проживаючи серед напівдикого населення непривітного північного краю.

Розкинулося село на березі річки Печори у місці впадіння ріки Мезень. Тому й назву таку одержало. Заснування його як слободи відносять до часів царювання Івана Грозного. Збереглися дві грамоти, які вказують, що засновником Усть-Цильми був новгородець Івашко Ластка, якому і дано “на оброк на Печоре на Цильме лес черный”, із правом “на том месте людей називати, жити и копити на государя слободу, а оброку ему платити в государеву казну на год по кречету или по соколу, а не будет кречета или сокола — оброку рубль”. У грамоті зазначалося, що в цій місцевості лісів, обробленої землі, “покосов и рыбных ловищ исстари нет ничьих и от людей далее, верст за пятьсот и больше” (Максимов С., Год на Севере. — Архангельск, 1984. — С. 346 — 347).

У 1564 р. в Усть-Цильмі було 14 дворів і 19 жителів. Про початок XIX століття російський письменник С. Максимов наводить такі відомості: 120 дворів, 417 жителів, дві дерев’яні церкви. Дослідник звертає увагу, що всі усть-цильмінські будинки побудовані погано, здебільшого холодні, причому всі вони переповнені чорними тарганами (прусаками). Тривалий час жителі не знали, як з ними боротися. Нарешті знайшли спосіб: під час морозів господарі переселяються до сусідів, а у своєму будинку розчиняють вікна, двері і заморожують тарганів днів два-три, а потім знову повертаються у свій будинок. Сергій Максимов, побувавши в Усть-Цильмі в 1856 році, побачив, що село розкинулось на сім верст вздовж берега р. Печори, розріджене великими пустирищами та болотами.

Волость Усть-Цильма входила до Мезенського повіту. У 1891 році село стало центром Печорського повіту. Наступного року завершили прокладання 250-кілометрового тракту від Усть-Цильми до Архангельська, а в 1895 році провели телеграфну лінію.

1 липня 1911 р. в Усть-Цильмі відкрито першу у Приполяр’ї наукову установу — Печорську сільськогосподарську дослідну станцію Російської академії наук. Заснував і відкрив її географ, біолог та етнограф Андрій Володимирович Журавський (1882 — 1914), уродженець міста Єлисаветграда (нині Кіровоград). Він здійснив велику дослідницьку роботу зі сівозміни, обробітку ґрунту з оранкою на зяб, вивчав болота та перспективи картоплярства, плодоовочівництва і птахівництва у цьому непривітному краї.

Дослідники, мандрівники, географи, геологи, історики, захоплюючись природними багатствами Півночі, не звертали уваги на племена, що її населяли. Навіть назв їхніх не залишили у своїх працях.

В Усть-Цильмі переважали старовіри, вони хрестилися двома пальцями і були близькі до розкольників. Основна частина населення виникла внаслідок міграції старообрядців із центральних районів Росії та сусідніх районів Півночі — з берегів річок Мезень, Печора, Двіна. Населення бідне, грамоти майже не знало. Займалося риболовлею, звіриними ловами, оленярством, вирощувало дрібну домашню худобу, сало і м’ясо з якої продавало заїжджим купцям. У побуті дотримувалося стародавніх звичаїв. На