Ми — це наш мозок - Дік Свааб
Обсесивно-компульсивний синдром — це нова сфера застосування глибинних електродів. Пацієнти, що страждають від цього синдрому, можуть сто разів на день мити руки або видирати собі волоски, поки не утвориться залисина. Коли вони перестають потурати своїй нав’язливій ідеї, то страждають від нападів страху, тому не можуть жити нормальним суспільним життям. Оскільки вони краще почуваються, виконуючи нав’язливі дії, існує припущення, що при цьому в nucleus accumbens вивільняється хімічна речовина-трансмітер допамін (рис. 13). Дослідження професора Даміана Деніса (Damian Denys) показують, що пацієнти, яким неможливо допомогти традиційними засобами, можуть відчути покращення від двостороннього електрода в nucleus accumbens. За цим стоїть думка, що під час стимуляції глибинними електродами в nucleus accumbens вивільняється допамін, який дає пацієнтам те саме гарне відчуття, що й нав’язливі дії. Таким чином щоденний ритуал миття рук може бути скорочений із десяти годин на день до п’ятнадцяти хвилин і хворий знову може вести нормальне життя. Один пацієнт із обсесивно-компульсивним порушенням, що міг контролювати свої нав’язливі дії за допомогою глибинного електрода, замість того почав постійно думати про секс. Електрод був розташований дуже близько до bed nucleus у stria terminalis. Нам ще належить з’ясувати, чи пояснює цей факт його нав’язливі сексуальні фантазії.
Рис. 20. У пацієнта з хворобою Паркінсона глибинний електрод (E) було розміщено в правильному місці в субталаміальному ядрі. T = таламус, TO = Tractus opticus (зоровий тракт)
Із початком застосування глибинних електродів з’явилися повідомлення не тільки про результати, але й про побічну дію. Шум у вухах — тинітус — виникає в людей з туговухістю, тому що їх мозок уже не отримує від слуху звичної інформації. Тоді він сам починає виробляти власні звукові подразники, і ці хворі постійно чують, наприклад, музику (див. розділ ХІ.4). Тому було би логічним стимулювати ту частину мозку, яка перестала сприймати акустичну інформацію, щоб таким чином позбутися постійного впливу шуму. Один пацієнт, якому через тинітус у скроневу ділянку (темпоральний кортекс, рис. 25) ввели глибинний електрод, продовжував чути неприємні звуки, а як побічний ефект у нього з’явилося відчуття, що він виходить зі свого тіла. Йому здавалося, що він знаходиться за півметра зліва від свого тіла (див. також розділ VIII.5). Скронева ділянка дуже чутлива до браку кисню, і, можливо, це пояснює, чому саме ця зона так часто активується при зупинці серця і при навколосмертних переживаннях виникає враження, що виходиш зі свого тіла (див. розділ ХVІІІ.3).
Ще один несподіваний ефект виявився в одного пацієнта, якому, щоб зупинити нав’язливе переїдання, глибинний електрод вставили в гіпоталамус. Він був настільки огрядним, що навіть не поміщався у томограф. Стимуляція цим електродом не допомогла знизити вагу, бо ночами він відключав прилад, щоб добре попоїсти. А при включеному електроді в нього перед очима раптом відтворювалися події 30-літньої давнини — наприклад, як він з друзями біг лісом, — і він пригадував дедалі більше подробиць. Ця побічна дія також викликана активацією скроневої ділянки. Такі епізодичні спогади трапляються в людей, перед якими в навколосмертному стані пробігає все їхнє життя (див. розділ XVIII.3). Скронева ділянка дуже важлива для пам’яті, а оскільки така стимуляція покращує пам’ять, то зараз проводять дослідження, чи не могла би вона допомогти при проблемах із пам’яттю. Очевидно, що така техніка має велике майбутнє не лише в сфері клінічного застосування, але й буде дуже корисною для з’ясування функцій мозку завдяки вражаючим побічним ефектам від стимуляції неточно розташованими глибинними електродами.
XII.4 Стимуляція мозку і щастя
Щастя — це просто добре здоров’я
і погана пам’ять.
Ернест Гемінґвей (1899—1961)
Ар’ян Гарінґ сформулював цікаве запитання: чому, як і де ми відчуваємо щастя? На цю тему він організував симпозіум. Професор Руут Феенгофен, роттердамський «професор щастя», пояснив, що почуття щастя не залежить від того, є чи нема в людини цілі в житті. Мене це зовсім не здивувало, адже життя виникло випадково, випадково розвинулося і не має цілі. Але є певні переваги в тому, щоб чимось насолоджуватися, адже насолода тісно пов’язана із харчуванням та розмноженням, а отже, має вирішальне значення для виживання. Ці гедоністичні почуття настільки сильні, що призводять до перенаселення і переїдання. Закоханість, материнська любов і радість від соціальних контактів є позитивними почуттями, які гарантують виживання нашого виду. Когнітивний розвиток людини зробив можливим підняти відчуття радості на «вищий» рівень мистецтва і науки, альтруїзму, фінансової і трансцендентної активності, тобто на рівень щастя. Щастя заразне. Як тільки хтось стає щасливим, у його друзів, партнерів і членів сім’ї також зростають шанси стати щасливими. Порушення позитивних почуттів відомі нам із психіатрії. Манія може поєднуватися із сильним почуттям щастя. На відміну від неї, відсутність будь-яких приємних почуттів, ангедонія, є ознакою депресії, яка проявляється також при шизофренії, аутизмі й різних залежностях. Для пояснення ангедонії вирішальне значення має вентральний палідум nucleus accumbens. У хворих на хворобу Паркінсона, які мають пошкодження в цій ділянці, часто відзначали згладжування афектів або ангедонію. І навпаки, стимуляція цієї ділянки дуже допомагала при депресії. Під час депресії підвищений рівень гормона наднирників гальмує виділення допаміну у вентральному палідумі та блокує таким чином будь-які радісні почуття.
Почуття радості та щастя супроводжуються зміною активності в багатьох ділянках мозку. Так активність у передлобній корі зростає і при радості від їжі, і при фінансовій винагороді. У цій ділянці приймається рішення, чи піддаватися усім можливим спокусам. Проте передлобна кора — це не той центр мозку, в якому виникає радість. Пацієнти, котрим зробили лоботомію, операцію з відключення передлобної кори, продовжують відчувати радість від їжі та сексу. Радісне відчуття виникає в розташованій нижче мозковій системі винагороди.
Наркотики використовують наявні в мозку системи, щоб викликати приємні відчуття. Психіатр Зиґмунд Фройд, який сам певний час уживав кокаїн, 1895 року написав, що викликані ним відчуття було неможливо відрізнити від нормального відчуття задоволення. Невеликі кількості опіатоподібних речовин, введені в «гедоністичні активні ділянки» піддослідних тварин, показали, що їх було цілком достатньо для викликання радісних відчуттів. Але стверджувати, що для появи гедоністичних відчуттів потрібна одна зона, можна тільки тоді, якщо після її деактивації ці відчуття розвіюються. Стимуляція одної мозкової ділянки (наприклад, nucleus accumbens) може бути достатньою для того, щоб викликати ефект винагороди, проте її деактивація лише незначним чином зменшує ефект винагородження від їжі. Тож ця ділянка мозку не є необхідною для виникнення ефекту винагороди. Є одна-єдина гедоністично активна ділянка в основі мозку, необхідна для відчуття задоволення від солодкого. Якщо відключити її, то пристрасть до солодкого може перетворитися на відразу до нього. Гіпоталамус потрібен для
