Керуй гормонами щастя - Лоретта Граціано Брюнінг

Paris Reborn (Відродження Парижа. Стефан Кіркланд)

Споглядаючи сучасний Париж, багато хто ставить собі запитання «Чому інші міста не можуть бути такими ж красивими?» Але якби ці люди жили в Парижі в середині XIX століття, у період, коли в місті велося інтенсивне будівництво, то, найімовірніше, прокляли б зміни. Сучасні бульвари насправді було збудовано на місці старих житлових кварталів. Сучасні пам’ятки архітектури було встановлено з надмірним використанням бюджетних коштів, головним було прагнення до статусу. З книжки ви дізнаєтеся подробиці цього масштабного будівництва.

Життя було б набагато простішим, якби благородні цілі досягалися благородними методами. На жаль, Париж було реорганізовано недемократичними екстравагантними методами. Барон Жорж Ежен Осман керував будівництвом, проте з книжки ми дізнаємося, що душею проєкту був Луї Наполеон, Наполеон III. Племінник Бонапарта був не тією людиною, що сьогодні викликала б захоплення суспільства. Він прийшов до влади внаслідок низки заколотів та змов, вирізнявся любов’ю до розкоші та пишних церемоній. Він був одержимий ідеєю зробити Париж сучасним містом. Протягом двох десятиліть за його наказами було побудовано перші системи водопроводу та каналізації, організовано транспортну мережу, а також зведено більшість будівель, що сьогодні вважаються пам’ятками архітектури.

Працювати з бароном Османом вам навряд чи сподобалося б. Він був зверхньою та владною людиною і завжди волів, щоб усе робили саме так, як він сказав. Мені запам’яталася цитата з книжки: «Під час усіх дій Осман усіляко принижував роботу свого попередника і демонстрував власну перевагу». Можливо, вам доводилося працювати з такими людьми і тоді вам здавалося, що вони псують вам життя. Однак у довгостроковій перспективі може статися так, що ви згодом навіть вихвалятиметеся, що брали участь у великому проєкті під керівництвом великої людини.

Наполеон III та барон Осман залишали без уваги думку супротивників і перетворили Париж на туристичну столицю Європи, що на той час було значним досягненням. Сьогодні ми вкрай негативно ставимося до авторитарних лідерів, але багато з того, що захоплює нас сьогодні, раніше викликало ненависть. Нескінченна критика нових проєктів здатна паралізувати роботу, хоча часто буває так, що зауваження висловлюють не з добрими намірами, а через бажання принизити конкурента та прагнення до влади. У книжці продемонстровано, як лідери в один конкретний період та в конкретному місці створювали те, що їм здавалося важливим, попри опір суспільства.

У творі також міститься цікавий погляд на наше сучасне відчуття безпеки. Коли кінним трамваям на вулицях Парижа додали поверх, стався трагічний випадок: пасажири впали з другого поверху та розбилися на смерть. Проте ці трамваї вважалися видатним досягненням. Сьогодні та подія перетворилася б на грандіозний скандал. Громадськість неодмінно зажадала б з’ясувати причини та вжити всіх заходів, щоб уникнути повторення подібної ситуації. Наш світ став безпечнішим завдяки взаємним претензіям і пошуку винуватих. Запобігти деяких ризиків буває неможливо, і це миттю викликає хвилю обурення. Проте коли профілактичні заходи дають результат, ми цього навіть не помічаємо. Деякі заходи безпеки з’являються саме внаслідок того, що амбітний лідер усіляко принижує роботу свого попередника, щоб просунутися кар’єрними сходами. Така поведінка властива для людини, але, крім очевидних мінусів, у неї є також і позитивні моменти.

Історії, що засновані на реальних подіях, про які йшлося в додатку, підтверджують: ранній досвід має великий вплив на подальше життя. Нам не завжди відомо про дитинство людини, але, якщо вдається дізнатися якісь факти, стає зрозуміло, що саме заклало підґрунтя її очікувань. Ось кілька прикладів.

Коли у віці шести років Джон Гаррісон (про якого йдеться в книжці «Довгота») захворів на віспу та опинився прикутим до ліжка, йому подарували ручний годинник. Кілька довгих тижнів його єдиною розвагою було розбирати та збирати годинниковий механізм. Як наслідок, у нього сформувалися нейронні зв’язки, що підтримували такий тип мислення, якого не мало оточення. Коли в підлітковому віці Джон допомагав батькові в роботі теслі, у нього також формувалися особливі нейронні зв’язки. Коли він став досить дорослим, щоб робити щось самостійно, то спроєктував годинника з дерева. А потім він почув про премію за вирішення проблеми визначення довготи. У нього були всі підстави сподіватися на її отримання – практичний досвід, що він його мав, уже підготував мозок Джона до розв’язання такого завдання.

Мати Наполеона III постійно навіювала йому, що він керуватиме Францією. У це було складно повірити, ураховуючи, що після падіння Наполеона I хлопчик ріс у засланні в Німеччині та не мав підтримки у Франції. Проте він виріс, повернувся до Парижа і після низки змов захопив владу. До цього привели його ранні очікування.

Ігнац Земмельвейс став акушером, бо йому відмовили в роботі в усіх інших місцях. У той час це була найменш престижна медична спеціальність. На початку кар’єри Земмельвейс отримував стільки відмов від колег, що не вірив в їхні добрі наміри. Можна уявити, наскільки це ускладнило його спроби спілкування з медичним співтовариством у подальшому.

Георг VI з дитинства звик до суворого ставлення з боку батька, слуг і навіть шкільних товаришів. Він постійно чекав на догани або покарання, а тому, коли починав говорити, мозок викидав в організм гормон стресу.

Коли на очах одинадцятирічної дівчинки (героїні книжки «Сицилійка») убили батька, вона мовчала, щоб урятувати своє життя. Але щоб щось зробити, вона почала вести журнал, у якому фіксувала, куди ходили та що вчиняли вбивці. Сім років по тому, коли мафія вбила її брата, ці докладні записи допомогли поліції запроторити вбивць за ґрати.

Для Маріо П’юзо злочинний світ був невід’ємною і звичною частиною його дитинства. Уявіть собі хлопчика, що спостерігає, як його улюблений старший брат стає «шанованою людиною». Уявіть, яке ставлення формувалося в дитини до грошей, коли він бачив стільки готівки. У його мозку утворювалися нейронні зв’язки, що їхня дія проявилася набагато пізніше, уже в дорослому житті.

Мері Лікі багато спілкувалася з археологами, коли їй