Керуй гормонами щастя - Лоретта Граціано Брюнінг
Disclosing the Past (Викриття минулого. Мері Лікі)
Минуле, що про нього йдеться в назві книжки, має стосунок до минулого людини як біологічного виду, а також до минулого антрополога та археолога Мері Лікі, матері Річарда Лікі й дружини Луїса Лікі. Луїс та Мері Лікі залишили слід у науці, виявивши останки пращурів сучасної людини в Африці. З цієї книжки стає зрозумілим, що більшість розкопок проводила саме Мері, тоді як її чоловік шукав кошти й налагоджував зв’язки – тобто поводився наче типовий альфа-самець. Їхнє сімейне та професійне партнерство тривало три десятиліття, вони заснували нову галузь палеонтології та зростили в досить суворих умовах трьох дітей.
У Мері не було формальної освіти. Замість ходити до школи, вона наслідувала батька, що був художником-пейзажистом. У віці 11 років Мері жила у Франції, у регіоні Дордонь, де зустрічається багато наскального живопису. У її сім’ї зав’язалися дружні стосунки з місцевим колекціонером, що збирав артефакти первісного суспільства. Саме тоді Мері й вирішила стати археологом. До того віку, коли її однолітки зазвичай отримували вищу освіту, Мері вирушила до Лондона, щоб знайти роботу археолога. У батька вона навчилася малюванню, і це була дуже корисна навичка для польових досліджень – адже тоді ще не було ані цифрової світлини, ані фотокопіювання. Незабаром вона познайомилася з Луїсом Лікі та почала з ним працювати.
Після весілля Мері поїхала за чоловіком буквально на край світу. У Луїса Лікі були й інші помічниці. Наприклад, він знайшов кошти і організував проєкт, завдяки якому ми отримали перші систематичні знання стосовно життя вищих людиноподібних мавп у дикій природі. Цю інформацію здобули в польових дослідженнях Джейн Гудолл, дослідниця шимпанзе, Діана Фоссі, що працювала з гірськими горилами, та Біруте Галдикас, яка вивчала орангутангів. Оскільки їх навчав Луїс Лікі, згодом їх стали називати «ангелами Лікі».
Усю решту життя Мері Лікі провела в Африці, де часто брала участь у розкопках. Вона присвятила себе прикладній науці, тоді як Луїс переважно виступав на публіці. Проте Мері віддає належне і визнає важливість обох цих ролей.
The Doctors’ Plague: Germs, Childbed Fever, and the Strange Story of lgnac Semmelweis (Лікарська чума: бактерії, пологова гарячка та трагічна історія Ігнаца Земмельвейса. Шервін Нуланд)
Можливо, вам доводилося чути про Ігнаца Земмельвейса – австрійського лікаря, що жив у XIX столітті, – він першим відкрив, що миття рук може врятувати життя. Можливо, ви знаєте, що медична громадськість того часу сприйняла відкриття Земмельвейса із глузуванням і поставилася до нього вкрай зневажливо. У своїй книжці відомий хірург та автор медичних текстів Шервін Нуланд стає на захист тодішньої медичної спільноти. Про який захист тут може йтися?
Як пише Нуланд, коли Земмельвейс наполягав, щоб його колеги мили руки хлорованою водою – найбільш ефективним з досяжних на той час антисептиків, – це зовсім не було ввічливим проханням. Аргумент Нуланда здається беззмістовним.
Зрештою, Земмельвейс знав, що нехтування його рекомендацією закінчиться болісною смертю матері, а дитина залишиться сиротою. Хто б зберігав спокій та ввічливість у подібній ситуації? Проте в книжці порушене важливе питання. Найкраще, що Земмельвейс міг зробити для пацієнтів, – це донести інформацію до своїх колег у такій формі, щоб вони її сприйняли. Нуланд лише залишається реалістичним, тому його книжка й потрапила до цього переліку.
За часів Земмельвейса бактерії ще не було відкрито. Лікарі висміювали нісенітницю про те, що невидимі живі організми поширюють хвороби. У ті роки панував так званий анатомічний напрямок: акушери захоплювалися препаруванням трупів. Вони працювали в анатомічному театрі, а потім йшли приймати пологи та заносили інфекцію до родових шляхів породіллі. Рівень смертності серед породіль у лікарнях був надзвичайно високим. Земмельвейсу вдалося звести його практично до нуля завдяки тому, що він жорстко стежив, щоб персонал мив руки хлорованою водою. Він мав завоювати загальну повагу та шану. Чому ж багато вчених та лікарів ставилися до його відкриття негативно?
Давайте проаналізуємо мотивацію інших людей. Земмельвейс міг довести свою теорію тільки в один спосіб: повсюдно зобов’язати лікарів мити руки перед оглядом пацієнта. Не можна було залишати це питання на розсуд лікаря, оскільки тоді пацієнти продовжували б вмирати, а теорія Земмельвейса так і залишилася б непідтвердженою. Було необхідне жорстке дотримання правил миття рук, але лікарів це дуже дратувало.
Тоді Земмельвейс написав п’ять листів: чотири особисті – знаменитим лікарям і один загальний – усім акушерам, щоб розповісти про своє відкриття. На той час це був найрозумніший крок, але, на жаль, він не спрацював. Нуланд пояснює це кількома причинами. По-перше, Земмельвейс не провів лабораторних досліджень і не опублікував їхні результати так, як то було заведено в науковому співтоваристві. Коли це зробили Луї Пастер та Джозеф Лістер, думка медичної спільноти змінилася досить швидко. Нуланд уважає, що Земмельвейс занадто різко реагував на неприйняття з боку колег через те, що під час навчання в університеті його професійні ідеї також неодноразово відхилялися. Крім того, Нуланд указує на ще один аспект. Земмельвейс був угорцем за походженням, але про своє відкриття писав німецькою. Нуланд уважає, що німецьке наукове співтовариство не сприймало його через походження, тоді як угорські лікарі не довіряли йому через те, що він писав німецькою.
Можливо, це раціональні аргументи, але чи надають вони цілковите уявлення щодо цієї історії? Прочитайте книжку та вирішуйте самі. На мою думку, Нуланд перебільшує роль суспільного неприйняття. Жоден лікар не захоче зізнатися, що з його вини сталося стільки жахливих смертей. Земмельвейса підштовхнула до цього трагічна загибель його найкращого друга, що під час розтину трупа випадково поранив палець, після чого в нього почався сепсис. Земмельвейс, який багато міркував над причиною пологової гарячки, швидко зрозумів, що смерть друга сталася з тієї ж причини, через яку гинули породіллі. Особистий біль від втрати стимулював синтез кортизолу, під дією якого мозок «переформатувався» набагато швидше, ніж від читання статистики в наукових виданнях.
На той час, коли Пастер і Лістер виступили
