Ми — це наш мозок - Дік Свааб

XI. Шизофренія та інші причини галюцинацій

Між мною і божевільним є тільки одна відмінність.

Божевільний вважає себе нормальним.

Я знаю, що я божевільний.

Сальвадор Далі

XI.1 Шизофренія — хвороба всіх епох і культур

Коли ж він прибув на той бік, у край Гадаринський, зустріли

його два біснуваті, що вийшли з гробниць, але такі люті,

що ніхто не міг перейти тією дорогою. І почали кричати:

«Що нам і тобі, Сину Божий? Прийшов єси сюди, щоб нас

мучити перед часом?» Повіддаль же від них паслося велике

стадо свиней. Біси попросили його: «Як ти нас виганяєш,

пошли нас в оте стадо свиней». «Ідіть!» — сказав їм. І вийшли

з них, і ввійшли в свиней. Тоді все стадо кинулося з кручі

у море й утопилося в хвилях.

Євангеліє від Матвія 8:28—32

Протягом століть шизофренію «лікували» по-різному. У Китаї знаходили черепи, яким 4000 років, із просверленими отворами, через які мали вийти злі духи, що мучили пацієнтів-шизофреніків. У деяких навіть було видно, як отвір знову заріс кісткою, — знак того, що пацієнт після операції ще довго прожив. Вигнанням злих духів (див. цитату на початку розділу) Ісус започаткував тривалу релігійну традицію. У католицькій церкві ще до 1970 року висвячували екзорцистів. Хоча зараз такої професії немає, але й сьогодні католицькі єпископи призначають і благословляють висвячених священиків бути екзорцистами. У протестантських церквах екзорцистами виступають їхні керівники і пастори. В ісламі також є ті, хто виганяє чорта. У Нідерландах сестру політика Айян Гірзі Алі лікували медикаментозно. Після повернення у Сомалі вона потрапила до лап ісламських священиків, які кинули її в камеру з голими стінами, де не було нічого, крім матраца. У неї відібрали ліки і били її, щоб вигнати злого духа. Так склалася її доля.

На невеликій картині середньовічного художника Ієроніма Босха в мадридському музеї Прадо зображене вирізання каменя. Тут лікар імітує, ніби він вийняв камінь з голови пацієнта-шизофреніка. Тобто показана операція-плацебо. Босх намалював лікаря із перевернутою воронкою на голові на знак того, що це шахрай, а черницю поруч із ним з Біблією на голові, вказуючи на співучасть церкви. На фронтоні Дольгуйза, колишньої божевільні в містечку Ден Босх, можна побачити, що 1442 року в Нідерландах шизофреніків тримали в ув’язненні. У неділю сім’ї за декілька монет могли «подивитися» на божевільних. У двадцяті й тридцяті роки минулого століття — часи, коли моя мати у віці 17 років отримала диплом медсестри психіатричного відділення, — пацієнти лежали у ваннах, туго запеленані в простирадла. Їх по черзі обливали то гарячою, то холодною водою. Мати казала, що ніколи не змогла забути тих звуків, з якими пацієнти робили єдиний можливий у їхньому положенні рух — билися головою об край ванни. Ще у п’ятдесяті роки шизофренію «лікували» лоботомією, амбулаторною операцією, коли передлобну кору відділяють від решти мозку. Після цього пацієнти просто сиділи собі байдуже там, де їх посадять. У такому стані, що також називається «частковою евтаназією», було значно простіше доглядати за ними, тому ця операція була вельми популярною (див. розділ XIV.1). Це жорстоке втручання відмерло з розробкою медикаментів від шизофренії.

У Китаї, як правило, біля кожного лікарняного ліжка сидить член сім’ї, щоб допомагати в догляді й турбуватися про свого родича. А якщо ніхто з рідних не має часу прийти, туди посилають колегу з фабрики. Тому лікарні більше нагадують місце товариських зустрічей. Правда, у закритому психіатричному відділенні в Китаї ситуація виглядає зовсім по-іншому. Там мені здавалося, що я потрапив у фільм «Політ над гніздом зозулі». У великому залі стояли два безкінечні ряди ліжок, всі однаково застелені. На бильцях висіли однакові рушники, на тумбочках стояли склянки, але не було жодних особистих речей. Всі пацієнти в чоловічому залі носили однакові смугасті піжами. Їх ніколи не відвідували родичі. Сім’ї відмовилися від них. За довгі роки я був єдиним відвідувачем, до того ж ще й іноземцем. Там був один матрос, що добре володів англійською мовою. Він побачив цілий світ, бував і в Роттердамі, тож виконував роль перекладача для схвильованих пацієнтів, які згромадилися довкола мене і смикали мене за руки, намагаючись розповісти кожен свою історію. Всі історії були вражаючими та сумними, хоча в принципі не надто відрізнялися від історій нідерландських пацієнтів. З важким серцем мені довелося знову залишити цих людей у повній ізоляції.

Із Китаю я тоді поїхав у Джакарту виступати з серією доповідей. Мене зустрів молодий водій, у якого в машині голосно грала місцева музика. Я обережно попросив, чи не можна трохи скрутити звук, на що він усміхнувся і запитав, яка музика мені подобається. Я відповів: «“Реквієм” Моцарта» і подумав собі: «Звичайно, цього в нього немає». Наступного дня він приїхав, щоб відвезти мене на перший виступ. Посеред жвавого вуличного хаосу Джакарти ми були наче на величезній парковці, по якій увесь транспорт повільно суне вперед, — на моє здивування, він поставив «Реквієм» Моцарта. Мушу визнати, я був дійсно зворушений. Наступного дня, поки ми знову стояли у вуличному заторі, він запитав, що мені відомо про лікування і догляд за шизофреніками. Очевидно, це був вступ до розповіді про його брата, який страждав на шизофренію і якого доглядали вдома. Коли тому ставало зовсім «погано», йому давали краплі. Уже декілька років вони обходилися флакончиком галоперидолу, який коштував дуже дорого. Я розпитав, у яких умовах вони зберігають флакон. «Просто стоїть у кімнаті», — сказав він. Та кімнатна температура в Джакарті не надто комфортна. Я розповів йому, що це не дуже вдале рішення, адже через таке тривале зберігання ліки могли втратити дієвість і навіть стати отруйними. На мить він завмер, а тоді видав: «О, так он воно що!» Останнім часом ліки перестали допомагати братові. Тому краплинку їх дали папузі, а той відразу здох.

Та, як видно з фотографії, відзначеної призом виставки World Press 2005 року в Амстердамі, у шизофреніків буває й значно гірше становище. На ній зображено 18-річного хлопця у зовсім порожній камері психіатричної клініки в Бангладеш. Він лежить на кам’яній долівці в самих шортах. Ноги заковані в середньовічні колодки. У відчаї він підняв руки зі стисненими кулаками, а його обличчя спотворює гримаса. Кажуть, у цій клініці є 24 такі камери, і, за словами директора, з моменту її заснування 1880 року таким способом вилікувалися тисячі пацієнтів.

Якими б несамовитими не були страждання психічно хворих у Нідерландах, у багатьох інших куточках світу вони мають зовсім інший вимір. Та в багатих Нідерландах це жодним чином не повинно послужити для легітимізації ув’язнення і розміщення пацієнтів у повній ізоляції, бо саме вона ще більше погіршує їхній стан.

XI.2 Шизофренія — симптоми

Майбутні надії покладаються на органічну хімію,

а саме на доступ до неї через ендокринологію.

Сьогодні це дуже віддалене майбутнє, але слід вивчати і

аналізувати кожен випадок психозу, оскільки з часом

ці знання будуть керувати хімічною терапією.

Зиґмунд Фройд, з листа до Марі Бонапарт, 1930

На шизофренію хворіє один відсоток населення, але через тривалий перебіг захворювання майже половину лікарняних ліжок у психіатрії займають шизофреніки. Вони часто мають депресії, життя видається їм безнадійним, а близько десяти відсотків учиняють спроби самогубства. Для сім’ї самогубство є особливо важкою катастрофою. Члени