Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

що є, Платон ставить «те, що вирізняється і перевищує все інше». Це, за його словами, означає бути завдяки перевазі. Так говоримо про поета взагалі, застосовуючи те слово для кожного, хто складає вірші. Але вже у греків воно стало означати лишень одного з них: коли почуєш просто «поет», то відразу ж на думку спаде Гомер. То що ж це за істота, яка існує завдяки перевазі? Бог. Адже він найбільший і наймогутніший з усього. Третій рід - усе те, що існує у власному розумінні слова; незчисленне, але недосяжне для нашого зору.- «Що ж це таке?» - запитаєш.- Платонові винаходи. Він їх називає ідеями; з них постає все те, що ми бачимо; для всього вони служать зразком. Вони непроминальні, незмінні, незнищенні. А тепер послухай, що таке ідея, тобто як її уявляє собі Платон. «Ідея - це відвічний зразок того, що творить природа». Щоб тобі було зрозуміліше, додам до цього визначення таке пояснення. От я хочу створити твоє зображення. Зразок для картини - ти сам; із тебе мій дух бере притаманні тобі риси, які й переносить на свій твір. Так ось: обличчя, яке, так би мовити, скеровує мою руку, яке вчить мене, і яке я намагаюсь наслідувати,- це і є, власне, ідея. Таких зразків у природі не злічити - людей, риб, дерев; відповідно до них і відтворюється все те, що повинно в ній бути. Четверте місце посідатиме eidos. Мусиш уважно послухати, що таке eidos, і не мені, а Платонові дорікай, якщо нелегко буде второпати, про що йдеться. Втім, хіба тонкість і труднощі не йдуть у парі? Щойно я брав для прикладу маляра і його картину. Так от, коли б той маляр хотів зобразити барвами Вергілія, то мусив би дивитись на самого поета. Ідеєю було б тут обличчя Вергілія - зразок для майбутнього твору. А що митець вибирає з того обличчя, що, врешті, переніс на картину, те - eidos. Запитаєш, у чому тут різниця? Одне - це зразок; друге - подоба, яку взято із того зразка й перенесено на полотно. Ідею митець наслідує; eidos - творить. У кожної статуї - якесь обличчя; воно - eidos. Якесь обличчя є у самого зразка, приглядаючись до якого, митець орудував різцем; це - ідея. Ти хотів би ще одного розрізнення? Eidos - у самому творі; ідея - поза твором, і не тільки поза твором - перед твором. П'ятий рід - усе те, що існує взагалі. Це вже й нас починає стосуватися, бо сюди входить геть усе: люди, тварини, речі. Шостий рід - це те, що начебто існує, як, наприклад, порожнява, час.

Усе, що бачимо, чого торкаємось, не належить, на думку Платона, до тих речей, які наділені власним, справжнім існуванням, адже вони - у постійному плині, весь час то втрачають щось, то набувають. Ніхто з нас не є таким самим на старість, яким був у юності; ніхто завтра не буде таким, яким був учора. Невидима сила підхоплює і пориває наші тіла; спливають і вони, мов та ріка. Все, що лиш бачиш, проминає з часом. Ніщо, кажу, з того, на що дивимось, не залишається незмінним. Та й сам я, поки розводжусь про ті зміни, постійно змінююся. Про що й говорить Геракліт: «У цю ж саму ріку двічі ми входимо й не входимо». Лише назва тієї ріки залишається; вода - пробігає. Що стає очевидним на прикладі ріки, того не бачимо стосовно людини. А нас таки справді пориває анітрохи не повільніша бистрина. От і дивуюсь нашому безглуздю: як ми любимо тіло - найпроминальнішу з усіх речей, як страшно нам од самої думки, що колись умремо, хоч кожна мить - це смерть нашого попереднього стану!.. Боїшся, щоб не трапилося в одну якусь годину те, що трапляється з тобою щоденно?.. Я мовив про людину, істоту тлінну й нетривку, яку стільки всього вражає. Але ж навіть отой світ, вічний і нездоланний, змінюється, ніколи не залишається самим собою! Хоч він охоплює в собі все, що охоплював колись, але - по-іншому, ніж колись: змінює порядок.

«Що мені,- всміхнешся,- поможуть усі ті тонкощі?» - Справді, нічого, якщо так запитаєш мене. Але подібно до того, як різьбяр відводить від роботи втомлені довгим напруженням очі і, як-то кажуть, випасає їх на чомусь іншому, так і ми час од часу повинні дати своєму духові розслаблення, покріпити його якоюсь приємністю. Одначе хай і та приємність буде заняттям: навіть з неї, якщо приглянутись, почерпнеш дещо таке, що може стати тобі помічним. Так і я, Луцілію, звик робити: із будь-якого заняття, хоч би яке воно далеке було від філософії, намагаюся щось добути й зробити корисним для себе. Що є віддаленішим од виправлення звичаїв, ніж те, над чим ми тільки-но розмірковували? В який спосіб ідеї Платона можуть зробити мене кращим? Що з них можна вибрати для приборкання моїх бажань? А хоча б те, що всі ті речі, які догоджають нашим відчуттям, заохочують нас, розпалюють, позбавлені, на думку Платона, справжнього існування. Всі вони - уявні, і лиш на деякий час набувають того чи іншого вигляду; жодна з тих речей не наділена ні міцністю, ані тривалістю. Ми ж їх прагнемо так, начебто вони вічно тривали або ми ними вічно володіли. Недолугі й пливкі, перебуваємо у світі примарних речей. То звернімо свій дух до того, що вічне! Подивляймо не речі, а їхні образи, що пурхають у високості, а серед них - бога, який продумує, якби-то вберегти од смерті все те, чого він не зміг зробити безсмертним через опір матерії; як би то перемогти розумом пороки тіла! Бо ж усе залишається тривати не тому, що воно вічне, а тому, що перебуває під захистом керманича. Безсмертне не потребує опікуна, а щодо всього іншого, то творець оберігає його, простерши свою могутність над крихкістю матерії. Нехтуймо всім позбавленим цінності настільки, що сумнівним є навіть саме його існування. А ще подумаймо про таке: якщо провидіння захищає від небезпек сам світ, що не менше смертний, ніж ми, то й наше провидіння зможе додати тривалості цьому кволому тілу, як тільки здолаємо загнуздати і вгамувати оту руйнівну силу - жагу до насолод. Сам Платон сягнув похилого віку завдяки своїм старанням. Міцний, кремезний від природи, він навіть прізвище таке дістав тому, що був широкоплечим(8). Проте морські подорожі й небезпеки коштували йому чимало сил. І все ж