Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека
Я, хто списів дотепер не лякавсь ні невтримно летючих
Стріл, ані збройних загонів, що лавою йшли проти мене,
Шурхоту нині боюсь, вітерець в мені будить підозру:
Страшно за ношу безцінну свою, за супутників страшно .
Перший - це мудрець, якого не страшать ані посвист летючої зброї, ні щільні ряди воїнів, що зітнулись у дзвоні заліза, ні гуркіт поваленого міста; другий - людина недосвідчена, що тремтить над своїм майном, блідне на кожен шемріт, будь-який звук видається їй громом, валить її з ніг; од найменшого поруху аж душа у п'яти ховається. Ноша робить її боягузом. Візьми будь-кого з тих щасливців, які постійно щось тягнуть, двигають на собі, й ти побачиш, що йому
Страшно за ношу безцінну свою, за супутників страшно.
Знай, що тільки тоді доведеш себе до ладу, коли тебе не обходитиме жодний крик, коли жоден голос не виведе тебе з себе,- ні влесливий, ні грізний, ані той, що лиш так собі потрясає повітря(6).- «То що ж? Хіба не варто інколи втекти від гамору?» - Авжеж. Колись і я виберуся звідси. Я лиш хотів себе випробувати, загартувати. Навіщо мучитися тут довше, якщо Улісс винайшов для своїх супутників такий доступний засіб, що врятував їх навіть від сирен?
Бувай здоров!
ЛИСТ LVII
Сенека вітає свого Луцілія!
Змушений повернутися з Байїв до Неаполя, я недовго переконував себе, що заноситься на бурю,- аби лиш удруге не пуститись на море. Але дорога була настільки розкислою, що моя подорож суходолом легко могла видатись плаванням. У той день мені випало перенести все те, на що прирікають себе атлети(1): після того, як ми з ніг до голови були вимащені глиною, нас ще й порохом притрусило в неаполітанському підземному проїзді(2). Нема нічого нуднішого, ніж та в'язниця, нічого похмурішого од тих смолоскипів: там вони, здається, не для того, аби щось побачити в темряві, а радше для того, аби саму темряву побачити(3). Та навіть якби у тій норі й було якесь путнє освітлення, то його й так поглинула б курява; річ не з приємних на відкритій місцевості, а що вже казати там, де вона клубочиться сама в собі й, не знаходячи ніде жодної щілинки, осідає на тих, хто її збив?.. Отож в один і той же день, на одній і тій же дорозі нас вимучили дві протилежні напасті: болото й курява.
Але й тій темряві я завдячую деякими думками: щось наче здригнулось у грудях; не те, щоб я відчув страх, а просто переміну, що була викликана незвичністю того місця, а водночас - відразою до нього. Я не кажу тут про себе - мені далеко до людини витривалої, тим паче досконалої,- а про того, над ким уже не має влади фортуна: навіть такому мороз пробіжить за спиною і пропаде рум'янець. Так-так, мій Луцілію: бувають речі, від яких не втекти жодній мужності; тими речами природа нагадує нам про нашу вмирущість. Кожен-бо спохмурніє, побачивши щось тривожне, жахнеться чогось несподіваного; кожному потемніє в очах, коли з краєчку скелі сягне оком у бездонну прірву. І це не страх, а природне почуття, якого не може подолати розум. Так само й сміливці, готові будь-коли пролити свою кров, не можуть дивитися на чужу. Дехто непритомніє, не втримується на ногах, коли торкнеться чи просто гляне на свіжу або й стару, вже затягнену рану. А ще хтось легше переносить удар меча, ніж сам його вигляд. Отож, кажу, я відчув у душі не острах, а переміну. Та тільки-но вигулькнув сонячний день, до мене знову, раптово й мимоволі, повернулася бадьорість. От і почав я розмірковувати сам із собою, як то нерозумно одного чогось боятися більше, іншого менше, якщо кінець усьому - однаковий. Яка, скажімо, різниця, що впаде на тебе: сторожова будка чи ціла гора? Не дошукаєшся різниці. А все ж не бракне таких, хто гірського обвалу боїться більше, хоч і одне, і друге грозить тією ж смертю. Отже, страх бачить не те, що станеться, а те, як воно станеться!
Мабуть, ти вважаєш, що я маю на увазі стоїків, які твердять, начебто душа людини, розчавленої великим тягарем, не може зберегтися - тут же, не знаходячи виходу, розсіюється? Ні, я іншої думки. Ті, хто так говорить, гадаю, помиляються. Як не можна пригнітити полум'я (воно враз вихоплюється з-під гніту, мов опливаючи його звідусіль), як не можна жодним ударом ні вразити, ні розтяти повітря, бо воно, щойно давши прохід якомусь предмету, негайно змикається за ним,- так і душу, що значно тонша за своєю природою, неможливо ні втримати в тілі, ані чимось привалити: завдяки своїй тонкості, вона легко проривається крізь те, чим привалена. Як блискавка, хоч який широкий розмах її удару й спалаху, може проникнути крізь найвужчу щілину, так і душа, яка ще тонша від вогню, може випурхнути крізь будь-яку частину тіла. Йдеться лиш про те, чи може вона бути безсмертною. Сумніви тут зайві: якщо вона пережила тіло, то аж ніяк не може загинути, і то через те, що не гине, бо ж немає такого безсмертя, яке б ущерблював якийсь виняток,- як і вічності ніщо не може зашкодити.
Бувай здоров!
ЛИСТ LVIII
Сенека вітає свого Луцілія!
Сьогодні, як ніколи раніше, я зрозумів, наскільки ми вбогі на слова, як нам їх бракує! От випадково зайшла мова про Платона, й тут таки ми стали натрапляти на тисячі таких речей, які треба було якось назвати, а назв вони не мали(1); інші, хоч мали колись, та втратили їх через нашу вибагливість.- Та чи можна дозволити собі на вибагливість при такій вбогості? Комаха, яку греки називають оіаігоз,- та, що падає на худобу, розсіює її по яругах,- у нас мала назву «овід». Щодо цього можеш повірити хоча б Вергілію:
Серед Сіларських лісів, де Альбурн зеленіє дубами,
Стрінеш комаху, поширену там,- її в нас називають
Овід, а греки своє дали ймення комасі тій: ойстрос;
Різко дзижчить
