Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921) - Ярослав Юрійович Тінченко

ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 267. — С. 14; Спр. 653. — С. 73–79.

(29.11.1881 — після 1931) — начальник дивізії Дієвої армії УНР.

Походив із родини надвірного радника Чернігівської губернії. Навчався у Чернігівській класичній гімназії (не закінчив). 21.03.1899 р. вступив на військову службу однорічником 2-го розряду до 167-го піхотного Острогозько го полку (Чернігів). 08.08.1900 р. склав вступні іспити до Чугуївського піхотного юнкерського училища (закінчив 10.06.1902). Вийшов підпрапорщиком до 167-го піхотного Острогозького полку. 22.04.1905 р. був відряджений до Харбіна на поповнення Манджурської армії, прибув на укомплектування 243-го піхотного резервного Златоустівського полку. 05.02.1906 р. повернувся до 167-го піхотного Острогозького полку. 24.10.1910 р. перевівся до 176-го піхотного Переволочненського полку (Чернігів), у складі якого у 1914 р. вирушив на Першу світову війну. За бій 26.08.1914 р. був нагороджений Георгіївською зброєю (наказ 20.11.1915). 10.05.1915 р. потрапив до австро-угорського полону. У 1916 р. — член українського гуртка у таборі для військовополонених-офіцерів у Йозефштадті. Останнє звання у російській армії — підполковник.

Ганжа Петро, фото 1918 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)

З 14.02.1918 р. — командир 1-го козацько- стрілецького (Сірожупанного) куреня (згодом — полку), сформованого з військовополонених-українців. З середини серпня 1918 р. — помічник командира 1-го Сірожупанного полку Армії Української Держави. З 27.02.1919 р. — командир 1-ї бригади 1-ї Сірожупанної дивізії Дієвої армії УНР, одночасно з 12.03.1919 р. — командир 1-го Сірожупанного полку. 17.05.1919 р. врятував від полону у Луцьку рештки 1-го та 2-го Сірожупанних полків, що були 21.05.1919 р. переформовані у 1-й збірний Сірожупанний полк (згодом — 10-й Сірожупанний полк 4-ї Холмської дивізії) Дієвої армії УНР. Командував цією частиною. З 26.07.1919 р. помічник державного інспектора штабу Дієвої армії УНР. З початку листопада 1919 р. — начальник Рекрутської дивізії Дієвої армії УНР, яка мала бути сформована з усіх рекрутських полків. На початку грудня 1919 р. залишив армію та повернувся до Чернігова. Тут створив та очолив підпільну Національну Повстанчу раду.

1937. — Ч. 7. — С. 238; Прохода В. Записки непокірливого. — Торонто. — 1969. — Кн. 1. — С. 247–251, 310–339, 356–360.

(?—?) — старшина Дієвої армії УНР

Станом на 01.01.1910 р. — підпоручик 187-го піхотного резервового Холмського полку (Ново-Мінськ). Останнє звання у російській армії — підполковник.

У грудні 1918 р. — січні 1919 р. — помічник командувача Лівобережного фронту Дієвої армії УНР (П. Болбочана). Був заарештований разом із П. Болбочаном 22.01.1919 р. Подальша доля невідома.

Шемет С. Полковник Петро Бобочан//Хліборо6ська Україна. — Відень. — 1922–1923. — Кн. 4. — С. 200–236.

Влітку 1920 р. був заарештований у Чернігові під час облави ЧК. Після 1922 р. був звільнений за амністією. Жив у Чернігові. У 1931 р. проходив у справі Українського національного центру. Подальша доля невідома.

РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 4707; ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 22. — С. 833–834; Прохода В. Записки до історії Сірих (Сірожупанників)// За Державність. — Каліш. — 1929. — № 1. — С. 72—117; Прохода В. Записки до історії Сірих або Сірожупанників//Табор. — Варшава. — 1927. — Ч. 5. — С. 47–62; 1928. — Ч. 6. — С. 22-48; Ч. 7. — С. 43–52; Ч. 8. — С. 53–63; Мандзенко Й. Сірожупанники//За Державність. — Торонто. — 1966. — № 11. — С. 5—17; Пузицький А. Боротьба за доступи до Київа//За Державність. — Каліш. — 1935. - № 5. — С. 10; Бутович М. Формування Сірої дивізїі у Володимирі-Волиньскому//За Державність. — Торонто. — 1966. - № 11. — С. 18–41; Сторінка виправлень//За Державність. — Варшава. —

(?—?) — командир куреня Дієвої армії УНР.

Станом на 16.08.1919 р. — командир 1-го Окремого Залізничного куреня.

ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп.2 — Спр. 28.

(1892—?) — підполковник Армії УНР.

Народився в м. Київ. Поручик технічних військ російської армії.

З 9.02.1918 р. слркив у 2-му Запорізькому курені (з 15.03.1918 р. — полісу) Армії УНР. У квітні 1918 р. — тимчасовий комендант Олександрівська Активний діяч партії соціалістів-самостійників.

З березня 1919 р. — командир 1-го Гуцульського полку Морської піхоти Дієвої армії УНР. З 03.05.1919 р. перебував у розпорядженні коменданта Рівного. Невдовзі потрапив до польського полону. У складі Збірної Запорізької дивізії Дієвої армії УНР брав участь у Першому Зимовому поході. У 1920 р. — командир телеграфної чоти штабу 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим. — Львів. — 1928. — С. 195; Петренко І. Дещо з історії «1-го Гуцульського полку морської піхоти»//Літопис Червоної Калини. — Львів — 1934. — Ч. 2. — С. 3–5; ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 98. — С. 56.

(10.07.1872 — після 1926) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

Генбачів Володимир, фото 1919 року (ЦДАКФДУ)

Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, 3-тє військове Олексіївське училище (1892). Служив у 2-й вилазній батареї Новогеоргіївської фортечної артилерії та 3-й Закаспійській артилерійській бригаді. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1903). У 1908–1912 рр. викладав в Олексіївському військовому училищі (Москва). У 1914 р. — начальник штабу 2-ї стрілецької бригади. Нагороджений Георгіївською зброєю (03.02.1915). З 24.10.1916 р. — командир 6-го стрілецького полку. З 15.09.1917 р. — в. о. начальника відділу штабу 4-ї армії. З 15.10.1917 р. — генерал-майор.

З 17.08.1918 р. — начальник штабу 6-го Полтавського корпусу Армії Української Держави. Після протигетьманського повстання у Полтаві намагався проїхати до Києва, але був заарештований, перебував під домашнім арештом.

З грудня 1918 р. служив в Українській Галицькій армії. У травні—липні 1919 р. — командувач ІІІ-го та IV-го Галицьких корпусів. У липні—листопаді 1919 р. — начальник тилу УГА.