Країна Моксель, або Московія. Книга 2 - Володимир Броніславович Бєлінський

Послухайте та гарненько подумайте: "2 березня 1783 року, перепроваджуючи манускрипт, він (Міллер. — В. Б.) пише: "Вашого Превосходительства власноручне писання звільняє мене від зобов’язання, за яким жоден аркуш не може без відома Колегії повідомлений бути кому-небудь сторонньому [30, с. 799—801].

Такі вказівки давала імператриця Катерина II з питань, які стосувалися джерел російської історії. Сьогодні немає ні найменшої певності, що саме оригінал тексту "Повісті минулих літ" дозволила донести до нас правителька "великоросів". А в тому, що існував такий текст-оригінал давньої української святині, думаю, ніхто не сумнівається.

Не вдаватимуся до пояснень, яким чином могли опинитися в Сибіру виписки з оригіналу Несторового літопису. Імовірно, були й інші київські, чернігівські, волинські літописи. Але вони були цілковито українськими; вони принципово в IX—ХЗІІ століттях не могли стосуватися історії країни Моксель. То була земля чужих племен. А починаючи з 70-х років XVII століття, та земля стала ворожою для русичів-українців. Хоча українських священиків і державних діячів уже засилали на Соловки, в Сибір, у Закам’я.

Згадайте хоч би випускника, а пізніше викладача Києво-Могилянської академії — Максимовича, висвяченого 1712 року на Митрополита Сибірського і Тобольського та засланого в Сибір "зросійщувати", або, по-іншому, — "нести християнську віру" підкореним фінським і татарським народам. Там у глухій, тайговій землі він і помер 1715 року.

Великі українські просвітителі, вирушаючи у глухомань, володіли не лише словом Божим, а й також книгами, які несли ті слова і стародавні знання. Адже Московія, навіть через сотню років, була суцільно безграмотною, неосвіченою країною.

І нехай читачі не думають, що мої слова — звичайна вигадка. Подам свідчення французького дипломата Де ла Невіля, який 1689 року п’ять місяців перебував у Московії. Ось цитата із його книги "Записки про Московію":

"Московита, загалом кажучи, справжні варвари, недовірливі, брехливі, жорстокі, розпусні, обжерливі, вигодолюбиві... Вони настільки грубі й неосвічені, що без допомоги німців, яких у Москві безліч, не могли б нічого путнього зробити" [31, с. 120]

Така картина московського суспільства на початку XVIII століття. Саме тоді російська еліта вирішила обзавестися писемною історією своєї країни. У глибинці стан культури і науки був значно гірший. Тому, справді, все "путнє" у Московії в XVII—XVIII століттях робилося за допомогою німців. У тому числі й написання історії країни. Втім, це відступ.

Подаючи давній київський літопис Нестора в безлічі так званих "загальноросійських літописних анодах", катерининська "Комісія" і наступні "продовжувачі її справи” настільки зіпсували первісний текст, що професор О. О. Шахматов у своїй об'ємній роботі "Розвідки про найдавніші російські літописні зводи", виданій у Санкт-Петербурзі 1908 року, змушений був написати (між іншим, не засуджуючи):

"Я заперечую саму можливість того, що Нестор знав літописне сказання в тому його вигляді, в якому воно дійшло до нас. у складі хоча б Початкового зводу" [32, с. 64].

Учений мовив разючі слова! Однак не думайте, що О. О. Шахматов намагався ними викрити катерининські фальсифікації. Анітрохи! Він ніколи жодним словом не згадав про свідоме переписування російської історії Катериною II та її "Комісією". Він мовчав, як риба, викинута на берег. Хоча, природно, добре знав про запущену в російську історію брехню. Тому, як і кожен російський історик-"патріот", ішов звичайним, торованим шляхом удосконалення цього "доважку". Він лише відкидав, однак виправдував і пояснював очевидний обман. Таке собі вдосконалення брехні.

Російські історики середини XIX століття у своїх посиланнях на первісний текст "Повісті минулих літ" цитували той текст по-іншому ніж історики кінця XIX і початку XX століття. Порівняймо хоча б тексти, що подаються М. І. Костомаровим і тим же О. О. Шахматовим.

19 березня 1860 року в Санкт-Петербурзі відбувся знаменитий диспут між професором-русофілом Михайлом Петровичем Погодіним і молодим професором-істориком Миколою Івановичем Костомаровим. До речі, сам М. П. Погодін назвав диспут "дуеллю". В результаті тієї "дуелі" було викрито багато російських історичних вигадок, які захищав і проповідував М. П. Погодін. М. І. Костомаров "розгромив" його в усіх напрямках диспуту - ’"дуелі". Не будемо вдаватися в деталі диспуту, хоча сам по собі він цікавий і повчальний.

Диспут засвідчив, що російську історичну облуду можна спростовувати привселюдно в присутності сотень людей: професорів, студентів та й просто всіх зацікавлених. Для диспуту професор М. П. Погодін зачитав, як він особисто заявив, "слова Нестора в оригіналі".

Послухаймо:

"У 862 году идоша за море к Варягам Руси: еще бо ся зваху тыи Варяги Русь, яко друзии зовутся Свое, друзии же Урмяне, Англяне, друзии Гете.тако и си. Реша Руси Чудь, Слвоени, Кривичи и Вся: Земля наша велика и обильна, а наряда в ней нет да и пойдете княжить да воло дети нами. И избрашася 3 братья с роды своими, пояша по себе всю Русь и придоша: старейший Рюрик седе в Новыграде, а другой Синеус на Беле Озере, а третий Изборсте Трувор" [34, с. 284].

Перекладу Нестерові слова сучасною мовою, о скільки ми зараз не будемо заглиблюватися в саме поняття слова "Русь". Поняття "Русь" віднесене Нестором до Рюрика і його роду. Як побачимо надалі, таке тлумачення має пояснення.

Подаю текст у скороченні (авторська редакція):

"У 862 році пішли за море до Варяг-Русі... Сказали тим варяго-русам — Чудь, Словени, Кривичі і Весь: земля наша велика й багата, а порядку в ній нема, ідіть до нас княжити і правити нами. І зібралися 3 брати зі своїми родами, оголивши свою землю Русь, і прийшли до тих, що запрошували: старший брат Рюрик сів правити в Новгороді, інший, Синеус, — на Білому Озері, а третій, Трувор, — в Ізборську".

Що впадає в око — це невідповідність між кількістю тих, що запрошували, та тих, що прибули. Племен, яких запрошували, було чотири, а посадили на князівські столи тільки трьох. Дивний випадок. Однак чи то кривичам, чи чуді князь не дістався. Цей момент одразу насторожує. Варто не забувати, що російські історики зі словом "чудь" проробляли циркові номери. На очах у цивілізованого світу. Уточнимо цей момент.

У знаменитій суперечці М. І. Костомарова з М. П. Погодіним ще в ті часи було розтлумачено розуміння слова "чудь". Зверніть увагу, вся російська історична наукова думка шістдесятих років XIX сторіччя знала й фіксувала поняття слова "чудь" цілком конкретно. Не існувало ніяких різночитань. Слухаємо професора М. І. Костомарова:

"Чуддю звалися фінські народи, які жили біля