Кримінальний процесуальний кодекс 2012 року: ідеологія та практика правозастосування - Колектив авторів

Ст. 24 КПК України гарантує потерпілому право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом. Це право є однією з найважливіших гарантій захисту громадянами своїх прав та свобод від їх порушення як із боку органів, що здійснюють досудове розслідування та судовий контроль у кримінальному провадженні, так і з боку інших осіб, що беруть участь у ньому. Чинний КПК України дає чіткий перелік кола рішень, дій чи бездіяльності слідчого або прокурора, що можуть бути оскаржені під час провадження досудового розслідування, а також надає вичерпний перелік осіб, що мають право оскаржити те чи інше рішення, дію чи бездіяльність слідчого або прокурора. Скарги на інші рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора не розглядаються під час досудового розслідування і можуть бути предметом розгляду під час підготовчого провадження у суді. З метою забезпечення цього права слідчий зобов'язаний забезпечити можливість його реалізації, тобто роз'яснити потерпілому порядок оскарження: яким чином, в яких випадках і до кого може звернутися заявник із вимогою про усунення допущених щодо нього порушень.

Найважливіше право потерпілого, що передбачене чинним КПК України, — це право потерпілого на відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди. Більшість нами опитаних потерпілих вважає, що законодавче врегулювання прав потерпілого є таким, що не відповідає конституційним гарантіям його прав на відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди.

Незадовільний стан забезпечення прав, свобод та законних інтересів потерпілого не тільки в межах нашої держави. За даними Міжнародного огляду з питань злочинності (віктимізації), більше половини жертв злочинів в усьому світі не задоволені ставленням державних органів до їх скарг та розмірами відшкодованих збитків [9]. За даними нашого опитування, 78 потерпілих зі 120 (а це 65%) висловилися за посилення гарантій із боку держави щодо відшкодування шкоди потерпілому. Це право потерпілого гарантоване державою, однак найменш нею захищене.

Якщо існує реальна загроза життю і здоров'ю, житлу чи майну потерпілого, членів його сім'ї та близьких родичів, або робляться спроби вплинути на цих учасників кримінального провадження шляхом погроз чи інших протиправних дій, усі вони мають право на забезпечення безпеки. Порядок вжиття заходів для забезпечення безпеки потерпілому, членам його сім'ї, близьким родичам, майна, житла визначено Законом України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» від 23 грудня 1993 р. (п. 7). За ст. 1 цього Закону, забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, — це здійснення правоохоронними органами правових, організаційно-технічних та інших заходів, спрямованих на захист життя, житла, здоров'я та майна цих осіб від протиправних посягань, із метою створення необхідних умов для належного здійснення правосуддя.

Вважаючи досудове слідство закінченим, а зібрані докази достатніми для складання обвинувального або іншого акта, слідчий зобов'язаний повідомити про це потерпілого та одночасно роз'яснити йому, що він має право знайомитися з матеріалами справи. Повідомлення про закінчення досудового розслідування дає змогу потерпілому знати про форму закінчення досудового розслідування і реагувати на відповідне процесуальне рішення прокурора чи реалізувати інші права, які він має у зв'язку з закінченням досудового розслідування. На цій стадії досудового розслідування потерпілий має право на отримання копій матеріалів провадження, які його безпосередньо стосуються: під час ознайомлення з відкритими сторонами матеріалами після завершення досудового розслідування робити копії або відображення матеріалів; у разі закриття кримінального провадження слідчим чи прокурором на отримання копії постанови слідчого чи прокурора про закриття кримінального провадження. На жаль, більшість потерпілих не розуміє важливості реалізації цього права, а тому з матеріалами знайомиться не кожен потерпілий і саме слідчий повинен це роз'яснити. Якщо потерпілий ознайомився з матеріалами кримінального провадження, то він має підписати спеціально передбачений протокол, де він, якщо вважає за потрібне, може заявити клопотання.

Підсумовуючи, варто визнати, що з прийняттям КПК України (2012 р.) правове становище потерпілого під час досудового розслідування значно покращилося, однак в Україні і надалі необхідно розвивати права потерпілого від кримінального правопорушення та поступово впроваджувати міжнародні стандарти, від цього залежатиме активна протидія злочинності, дотримання правоохоронними органами законності, прав і свобод громадян, які гарантовані Конституцією України.

Водночас на потерпілих покладається низка зобов'язань. Їх завданням є встановлення обставин скоєння кримінального правопорушення, забезпечення доказової інформації, неухильне виконання передбаченої нормативними актами притаманної їм процесуальної функції. Зокрема, як носії доказової інформації вони зобов'язані чим точніше, повно і правдиво передати її органам досудового розслідування. Тобто своїми правдивими показаннями сприяти встановленню істини у кримінальному провадженні залишеної в їх пам'яті, оскільки вони іноді є єдиними носіями інформації про злочин.

Становлення в Україні правової демократичної держави нерозривно пов'язане з процесом оновлення юридичної бази захисту прав і свобод людини, використання не традиційних для старої системи права елементів.

Особливе значення у системі гарантування цих прав і свобод має Конституція України, норми якої є нормами прямої дії (ч. 3 ст. 8). Конституція гарантує громадянам України можливість захисту їхніх прав та свобод і в міжнародних органах. Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, учасником яких є Україна (ч. 4 ст. 55). Це вимагає від України додержуватись положень таких міжнародно-правових документів, як Загальна декларація прав людини, проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., розроблені на основі цього документа та прийняті 16 грудня 1966 р. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (ратифіковані Україною 19 жовтня 1973 р.), Конвенція про захист прав і основних свобод людини, підписана в Римі урядами держав-членів Ради Європи 4 листопада 1950 р. (ратифікована Законом України від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР, Декларація основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 29 листопада 1985 р., інші міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (ч. 1 ст. 9 Конституції).

Україна, вступаючи до Ради Європи, взяла на себе зобов'язання не лише визнати, а й закріпити у своєму законодавстві та дотримуватися європейських стандартів прав людини, в тому числі у кримінальному судочинстві. Нині вона