На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років - Андрій Руккас
Галичина була однією з найбільш відсталих периферій імперії, проте це не заважало народам, які її населяли, включати цей край у свої національні проекти. Польський національний рух в Австро-Угорщині розглядав землі Галичини (не поділяючи її на Східну й Західну) як невід’ємну складову Речі Посполитої, яку слід відродити. Українські національні діячі боролися передусім за об’єднання всіх трьох населених русинами частин імперії в один коронний край і за поділ Галичини на окремі польську та українську частини (природний кордон між цими територіями пролягав річкою Сян, що знайшло відображення й у фразі «від Сяну до Дону» із символу українського національного руху Наддніпрянщини — пісні «Ще не вмерла Україна...»). Політика ж австрійців була сприятливою для розвитку національних культури та освіти, але не передбачала територіальної автономії для народів, що населяли Австро-Угорщину. Тому питання перегляду адміністративного поділу земель імперії, вирішене в 1867—1868 рр., хоча й було неодноразово порушуване, залишалося без змін до Першої світової війни. Тривале співіснування українського та польського населення в межах однієї держави призвело до того, що на початку XX ст. більшість міст Східної Галичини населяли переважно поляки, хоча в цілому на її території польське населення становило меншість — близько 24 % станом на 1900 р.
Західна Галичина стала осередком відродження незалежної Польщі, центром розвитку її культури та політичної думки, а в Східній Галичині поряд з українським рухом розвивався національний рух поляків. Тут активно діяли польські парамілітарні й студентські організації та політичні партії. Водночас у 1848 р. у Львові було створено першу українську політичну організацію — Головну руську раду, на початку 1860-х рр. виник народовецький рух, а наприкінці XIX ст. — перші політичні партії: Русько-українська радикальна партія (1890), Соціал-демократична та Українська націонал-демократична (1899) партії; також у цей час відбувалося становлення молодіжних товариств «Сокіл», «Січ», «Пласт». 1914 року виникла Головна українська рада (з травня 1915 р. — Загальна українська рада) як представництво усіх українських політичних партій, кінцевою метою якої стало досягнення автономії в складі федеративної Австро-Угорщини, а також визволення решти українських земель з-під російського панування.
Під час Першої світової війни австрійська влада використовувала національні прагнення поляків й українців Галичини для боротьби проти свого ворога й суперника за прихильність як поляків, так і українців — Російської імперії. Тому влада схвально поставилася до створення під час війни національних військових формувань: Легіонів польських та легіону Українських січових стрільців (УСС). У Львові в серпні 1914 р. розпочалося формування Східного польського легіону, а з вересня 1914 р. польські добровольчі бригади билися з росіянами в Карпатах, на Буковині, з осені 1915 р. — на Волині. Легіон, а пізніше полк УСС воював протягом 1914—1918 рр. у Карпатах, Бескидах і на Тернопільщині. При цьому більшість польської й української молоді Галичини, Буковини й Закарпаття все ж служила в лавах австро-угорської армії, воюючи не лише на Східному, а й на Сербському та Італійському фронтах. Австрійському командуванню вдавалося запобігати суперництву галицьких українців і поляків, однак у ході війни почали наростати непорозуміння, які після її завершення вилилися у відкритий конфлікт.
Протягом Першої світової війни відбулася радикалізація вимог національних рухів народів Австро-Угорщини. Якщо до війни більшість національних партій залишалася лояльною до Габсбургів, мріючи хіба що про автономію своїх народів, то в 1918 р. здобуття незалежності для своїх країн стало головною вимогою для чехів, хорватів, поляків та українців. Останній рік війни показав відмінність у тактиці, якої дотримувалися габсбурзькі поляки й українці в досягненні цієї мети. Під боком галицьких русинів була Наддніпрянська Україна, представники політичної еліти якої зуміли відмежувати власні органи влади від впливу метрополії, обстояти незалежність УНР, за допомогою Центральних держав повернути собі контроль над більшістю її території та встановити більш-менш стабільний політичний режим. З огляду на це політики західноукраїнських земель віддавали перевагу легальним методам боротьби.
Брестський мирний договір між УНР та Центральними державами від 9 лютого 1918 р. містив додаток, згідно з яким, за наполяганням української сторони не пізніше 20 липня 1918 р. австрійський уряд зобов’язався утворити окремий коронний край на українських землях Східної Галичини та Буковини з власними сеймом та конституцією. Австрійські русини тріумфували: на східному кордоні Галичини існувала незалежна Україна, а решта українських земель мала бути виділена в складі Австро-Угорщини в окремий український коронний край. Після оприлюднення маніфесту цісаря Карла І «До моїх вірних австрійських народів», у якому було обіцяно перебудувати монархію на федеративній основі, у Львові 18 жовтня відбулися представницькі збори українських послів до парламенту та крайових сеймів Східної Галичини й Буковини, єпископату та делегатів українських політичних партій, які обрали Українську національну раду (УНРаду) на чолі з адвокатом Євгеном Петрушевичем. У своєму першому ж маніфесті від 19 жовтня 1918 р. УНРада проголосила українську державу на українських землях Австро-Угорщини з кордоном по Сяну, ухваливши «поробити заходи, щоби се рішення перевести в життя».
Позиція ж поляків в останній рік Великої війни не виглядала такою виграшною. Хоча в листопаді 1916 р. імператори Австрії й Німеччини проголосили окреме Польське королівство з власним урядом, воно існувало лише на землях, відібраних у Росії. До того ж там зберігалася окупаційна адміністрація — німецьке Варшавське й австро-угорське Люблінське генеральні губернаторства. Коменданта Легіонів польських Юзефа Пілсудського, який запротестував проти відсутності поступок у «польському питанні», німці відправили за ґрати, а самі військові формування розпустили. Поляки дуже болісно сприйняли Брестський договір: соціалісти оголосили загальний страйк, у Львові та інших містах відбулися акції протесту; через передачу Холмщини й частини Підляшшя до складу УНР польська преса охрестила договір четвертим поділом Речі Посполитої; на знак протесту проти Брестського миру рештки Легіонів польських залишили свої позиції в Буковині й перейшли на російський бік фронту. Чи не єдиним успіхом легальних методів боротьби поляків за свої інтереси став політичний тиск на Відень. Так, у листопаді 1916 р. їм удалося витребувати в цісаря обіцянку широкої автономії для Галичини без її поділу на дві частини (це призвело до саморозпуску Загальної української ради на знак протесту). А за півтора роки тиск польських політиків змусив Відень затягувати з ратифікацією Брестського договору — його рішення так і не вступили в силу ані в частині утворення українського коронного краю, ані в частині передавання Холмщини й Підляшшя до
