Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Володимир Кирилович Малик

— Судячи по  слідах, на  які   ми   випадково натрапили сьогодні вранці, ти  їдеш  з Половецької землі... Ти  був  там у полоні?

— Так.

— Де?

— У Секен-бея, що  з племені хана  Кзи.

— Ти  добре  розмовляєш по-нашому...

— Я жив  серед  половців три  літа.

— Ось як! Справді, за такий час можна навчитись! — погодився Кончак і, помітивши на вогнищі перепалений кістяк людини, запитав: — А то хто?

— То мій батько... Ми  разом тікали. Він захворів у дорозі і вночі помер.

— Ви з батьком сміливі люди. Не кожен зважиться взимку тікати через  безлюдні засніжені степи...

— Краще смерть, ніж  неволя!

— Ой-бой! Я  бачу,  сміливість і  досі  не  покинула тебе. Але ж тепер ти знову невільник,  раб!

— Тепер мені  однаково... Ви  уб’єте  мене?

Кончак усміхнувся. З-під покритого інеєм вуса блиснули міцні білі  зуби.   Ця  посмішка трохи скрасила його   тверде суворе обличчя.

— Ні,  не  вб’ємо. Для  чого  вбивати? Ми  ще  не  ступили на  Руську землю, а вже  взяли здобич. Це  добра  прикмета!.. Ти  був  полонеником хана   Кзи,  тепер будеш моїм!.. А  от якщо спробуєш тікати, тоді  я  накажу осліпити тебе  або  й стратити. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Зараз тобі  дадуть  свіжого коня, бо  твої  такі  загнані, що  годяться тільки на  м’ясо... Будеш у поході при  мені  — товмачем, а також помагатимеш кухарю, доглядатимеш коней.  Добре служитимеш — матимеш достатньо їжі,  хитруватимеш — будеш битий!

На  знак того,  що  й ці слова дійшли до нього, Ждан кивнув  головою.

Тут  же  на  мовчазний погляд хана  молодий курт[8]  підвів бранцеві коня і прилаштувався поряд.

Широкою галявиною орда  рушила до  Сули   і по  льоду перейшла її.

Першою жертвою стало невелике сільце, що  заховалося між  лісами у розлогій долині. Орда  швидко обійшла його  з двох  боків, оточила, — жодній живій душі  не  пощастило вислизнути з нього.

Кончак і Туглій зі  своїми почетами зупинилися на  узвишші і спостерігали, як воїни вривалися в хатини, виводили  надвір переляканих людей і тут же  одних убивали, а інших — дівчат, юнаків, молодих жінок та чоловіків — в’язали сирицею по десятку, щоб  відправити під вартою в Половеччину. Однак таких було значно менше. Більшість гинула під шаблями нападників.

— Так ми всіх переб’ємо! — вигукнув Туглій, побачивши, як  лютують воїни. — Хіба не краще потягнути всіх у полон, щоб  потім мати  непоганий зиск? Ми  б змусили переяславського князя  Володимира Глібовича добряче потрусити кишені!

Кончак думав  інакше. Він  зверхньо глянув на невисокого товстуна і жорстоко кинув:

— Хай  убивають! Це я наказав! Бо  багато цих  урусів  розплодилося!.. Я поклявся Тенгріханом, що  винищу, витопчу всю  Переяславську землю аж  до  Десни і  Сейму, а  Київську  — до самої Либеді!  Ці  землі  повинні належати кипчацьким родам!  Тут  вони ставитимуть свої  юрти, тут випасатимуть табуни!  Ми  твердо станемо на  обох  берегах Дніпра аж до самого Києва, і я своїм списом застукаю у його  Золоті ворота! Тсе-тсе!

Ждан чув ці холодні слова, чув жіночий лемент, дитячий плач, крики й  прокльони чоловіків, рев  худоби, гоготання вогню — і невтримний дрож  стрясав усе  його  тіло.  Ах, коли  б мав  меча, коли б мав  списа, то, не роздумуючи, всадив би  в широку ханову спину!

Коли закінчилася огидна розправа над  мирним населенням, коли все  в  долині пойнялося вогнем і кілька десятків воїнів погнали полон,  табуни скоту і нав’ючених всіляким добром коней на схід, Кончак підвівся на стременах і гукнув:

— Уперед!  На  Дмитрів! Обминемо Ромен — хай до пори до часу залишається у нас  позаду... Він  зараз не страшний... Попалимо всі поселення між  Роменом і Дмитровом — і роменці самі  здадуться або  подохнуть з голоду!..  Вперед! І нікого  не  жаліти!  Це  наказую вам  я,  хан  Кончак, син  Атрака, внук  великого Шарукана!

І він,  широко розпроставши свої  могутні плечі, вдарив коня і перший помчав на  північ, де біліли чисті, не  рушені ні людською ногою, ні кінськими копитами сніги...

3

Вогняним смерчем прокотилися половці понад середнім Посуллям, попалили села, спустошили їх дощенту і врешті обложили Дмитрів — чимале городище, розташоване на рубежі Переяславської та Новгород-Сіверської земель. Кончак хотів  узяти його  з ходу,  та  дмитрівці встигли зачинити ворота, закласти їхні провушини міцними дубовими балками, а стіни облили водою, і вони на морозі відразу взялися гладеньким, мов  скло, льодом.

Кончак наказав приготувати драбини. Та  вони стояли неміцно, ковзалися по льоду,  тріщали під вагою  багатьох тіл, і захисники Дмитрова, озброєні дерев’яними вилами-дворіжками, легко зсували їх набік або  просто назад, і вони з гуркотом падали на  мерзлу землю, на  смерть розбиваючи тих, хто по  них  ліз.

Кончак лютував. Стояв на пригірку і лихим оком зиркав на  городище, що  не  хотіло  здаватися.

— Спаліть його!   —  вигукнув, окрилений  новою думкою.  — Закидайте палаючими стрілами! Викуримо урусів  із їхніх  гнізд!

Сотні вогнистих смолоскипів шугнули через  заборола на город.  Здавалося, ніщо  тепер  не врятує його.  Однак приметені снігом солом’яні та очеретяні дахи  не  хотіли  займатися.

— Ну  що  ж,  — сказав Кончак, — тоді  ми  заморимо  їх голодом! Я змушу їх їсти  собак та котів!

Минув тиждень. Дмитрів мужньо тримався і  не  думав здаватися. Кончак плюндрував навколишні села, а награбоване  багатство та  полонених з охороною відправляв у Половеччину.

Жив  він  у просторій хаті  дмитрівського попа неподалік від  городища, вставав рано, снідав і йшов до  війська, що облягло фортецю. Там  вигадував усе  нові  й  нові  способи, щоб  узяти її,  та  всі  намагання були  марні, і він,  змерзлий і  злий, повернувшись вечором, люто   кляв і  мороз, і  глибокі  сніги, і  урусів, що  не  хотіли здаватися,  і  своїх  батирів,   котрі, на  його   думку, проявляли  слабодухість та  невміння  воювати.

— Ждане, ти урус,  ти знаєш свій  народ і свої  звичаї краще,  ніж  я. Скажи, як  узяти цю кляту фортецю, і я не тільки випущу тебе  на  волю, а й дам  стільки багатства, що  вистачить  тобі  на  все  життя!  — питав полоненого, якого чомусь уподобав і тримав при  собі,  доручаючи всілякі домашні роботи  — топити піч,  носити воду,  допомагати кухареві-половцю мити посуд  чи  рубати дрова.

Ждан тільки здвигнув плечима.

Одного разу  здобичники притягнули гурт  бранців, яких Кончак мав  справедливо, як  йому  здавалося, поділити між своїми родами. Нещасні полонені тулилися один до одного, щоб  хоч трохи  зігрітися. Серед них  виділявся чоловік років сорока п’яти. Він  був