Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Володимир Кирилович Малик

Та не  зробили й сотні кроків, як  почули собачий гавкіт. Отже, попереду село  чи город, там  — порятунок, для  них  — тепла хата,  для  коней — затишна стайня та оберемок сіна. Вперед! Швидше  туди!

Хатина виринула з пітьми раптово — визирнула очеретяними стріхами з-під снігу, як  гриб  з-під листу. Крізь малесеньке віконце, затягнуте висушеним бичачим пузирем, мерехтіло жовтаве світло.

Самуїл загрюкав списом у двері.

— Господарю, відчини!

Двері  відхилилися — почувся старечий голос:

— Хто  тут? Кого Бог  послав?

— Подорожні, отче!  Пускай до хати  — замерзаємо!

— Та хто ж ви  такі?

— Гінці від  князя переяславського до  князів київських.

— То  ви  б їхали  городище — до тіуна[12].

— А що  це  за городище?

— Та Глібів  же!

— Глібів!  Далеко?

— Та ні — всього поприще...[13]  А це  — посад...

— Отче, Бога бійся!  Нам уже несила два кроки ступити, а ти  кажеш — поприще! Ні,  заночуємо в тебе!  — І Самуїл рішуче відсторонив старого з порога. — Хлів  у тебе  є?

— Та є.

— То  постав туди  наших коней та сінця їм дай!

Старий накинув на  плечі  кожушину, і вони гуртом напоїли коней, розсідлали і заклали їм  сіна.  А попоравшись, зайшли до хижки.

Хатина була  невеличка. Зліва від  дверей — піч,  під  образами — стіл,  за  піччю — широкий піл  для  спання. Там, накрившись кожушиною, хтось  лежав. Під  стінами — лави. У  челюстях печі  горить лучина, освітлює невеликий шевський столик з різним шевським причандаллям — дерев’яними колодками, дратвою, смолою, ножем, молотком... Там же, на  столику, стояла пара  старих чобіт  — один чобіт  полагоджений, а  другий ще  на  копилі. На  жердині, під  стелею, висіла немудра смердівська одяганка.

Подорожні примостили сідла і сакви на лаві,  біля дверей, почали роздягатися. Повітря сколихнулося — по  хаті  від лучини пішли мерехтливі тіні.

— Як  тебе  звати, діду?  — спитав Самуїл.

— Піп  охрестив Іваном, а люди  прозвали Живосилом... Тож  і ви  звіть  Живосилом.

— То,  може, діду Живосиле, пригостите нас  чимось гаряченьким? З морозу — ой  як  хочеться!

— А чого ж? Це можна!  Добрим людям ми завжди раді,  — відповів дід Живосил і заглянув за піч:  — Любаво, Любаво! Вставай! Бог  послав нам  гостей — готуй  вечеряти!

З-під  кожушини  вилізла дівчина,  накинула  на   плечі опанчицю, вступила в чоботи, вийшла на  світло.

— Добрий вечір, добрі  люди!

— Здоровенька була, дівонько, — відповів і за  себе, і за свого молодого супутника Самуїл. — Не  дали  тобі  поспати?

— А я  ще  не  спала, — відповіла Любава. — Сідайте до столу, а я хутко... Правда, не  ждали ми  нікого, та вже  чим багаті, тим  і раді... Борщ є!

Вона усміхнулася і раптом зустрілася поглядом зі Ждановими очима. Видно, не  сподівалася, що  один з  гостей парубок, бо  зніяковіла, швидко опустила вії  і кинулась до печі.  Та цієї  короткої миті  було  досить, щоб  Ждан запримітив  незвичайну вроду  дівчини і теж  зніяковів.

Дівчина справді була  гарна. Чим — хлопець і сам  не  міг сказати, бо не мав  часу роздивитися, а зараз вона нагнулася до  печі  і рогачем дістає закопчений  горщик з  борщем, — видно тільки струнку постать та  густу  чорну косу. Та  ще запам’яталося: з-під брів  на нього глянули такі  несподівано теплі, темно-імлисті з  поволокою очі  — мов  літнє зоряне небо!

Любава!

Тим  часом дівчина у велику череп’яну миску насипала борщу, на  рушник накраяла хліба,  начистила цибулі і часнику — поставила на  стіл.  Перед образами засвітила свічку — в хатині відразу стало світліше.

— Прошу до вечері!

Самуїл розв’язав сакви,  дістав шматок сала   та  кільце ковбаси. Порізав захалявним ножем.

Дідусь  Живосил зацмокав язиком:

— Ай-ай-ай, от не  ждали таких гостей!  Яка  багата  вечеря! Гріх відмовлятися! Любаво, сідай!  — він  підморгнув Самуїлові і присунув до столу  ослона.

Любава сідати не  поспішала. Самуїл легенько взяв  її за лікоть. — Не відмовляйся, голубонько, сідай.  Дядько Самуїл та Жданко — не вовки, не кусаються... Правда, за молодого ручатися не  можна — ще  й  гризне, чого  доброго! Та  ти  не бійся, може, це  твій  суджений? Га?

Дівчина засоромилася і сіла на протилежному від Ждана боці. Крадькома глянула на  хлопця. І знову їхні  погляди зустрілися. На  цей  раз  надовше.

Любава була зовсім молода — шістнадцяти, від сили сімнадцяти літ.  Невеличка, міцна, темноока, з  розпущеною густою косою і виразними темними бровами, вона скидалася на  ластівку або  на  чисте звірятко, що  сполохано визирає з-за  зеленого листу  дерева. Ждан подумав: «Боже, яке  диво зросло в цій  маленькій, убогій хатині!  І як  добре, що  воно не потрапило в полон до степовиків, де швидко линяє дівоча краса!»

А Любава тим  часом думала про  те,  що  доля  несправедливо повелася з  нею. Ось   зустріла вона гарного хлопця, князівського гридня, судячи по одягу  та зброї. Та що  з того! Кому потрібна вона, внучка смерда?[14]  Ждан завтра вранці встане, осідлає коня — тільки сніг  вихором здійметься за ним! Хіба повернеться він коли-небудь до цієї убогої  хатини, де з кожного кутка виглядають злидні? Хіба  потрібна йому холопка, в якої  ні поля, ні лісу,  ні коня, ні корови, а лише руки, щоб  працювати на  тіуна, боярина чи  князя?

А Ждан вродливий, такий у нього лагідний, добрий погляд!  Боже, чому  ти такий несправедливий до мене?

Любава опустила очі і взялася за ложку. Вона  була голодна,  але не насмілювалася простягнути руку,  щоб  узяти шматочок сала  чи ковбаси. Їла  черствий хліб і борщ, що  пахнув буряками.

Спостережливий Самуїл хмикнув у бороду.

— Е-е, голубонько, так  не  годиться! Дала  нам  гаряченького  та сама  і їси,  а нам  залишаєш сало  та ковбасу, що,  як і  ми,  закоцюбли на  морозі! Так  не  піде!  Берися за ковбасу, а ми  погріємося біля  борщу!

Всі засміялися, і за столом відразу установився дух доброзичливості і невимушеності, що  зближує незнайомих людей,  робить їх щирими, відвертими і приязними. За їжею  та розмовами швидко плинув час. Самуїл і Ждан дізналися, що дід Живосил усе життя шевцював, бо не мав своєї  землі, шив непогані чоботи та жіночі черевики. Та з літами втрачалася гострота зору, бо  ж працював при  лучині, а відтак втрачалися і  заробітки. Йому перестали замовляти нове взуття, лише найближчі сусіди, по старій пам’яті, приносили який-небудь  шкарбан, щоб  залатав дірку  чи підбив підметку. А хіба  це  заробітки?.. Коли б