Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Володимир Кирилович Малик

Хуртовина не  вщухала п’ять  діб — занесла всі  сліди, всі степові стежки-доріжки. Їхати  стало  важко. Коні стомилися, почали худнути. Зате  не зустрівся жоден половець, і в серцях втікачів почала зростати надія на  порятунок.

Коли б тільки не  батькова хвороба!

Позаду залишилися трирічні поневіряння і труднощі останніх днів, а попереду ось-ось покажуться окраїнні землі Русі... Там  свої  люди, там  порятунок!

Ждан раптом відчув, як  батько схитнувся і поволі почав хилитися коневі на  шию.

— Отче, тримайся! — гукнув стривожено. — Вже  зовсім близько! Ген-ген ліс  і широка долина! А за  нею  височіють горби... То,   напевно,  Сула... Ще трохи — і  ми  знайдемо людське житло!  Тримайся!

Батько з  натугою підвів голову. На  юнака глянули почервонілі, каламутні очі.  Зчорнілі, вкриті смагою губи  пожадливо хапали морозяне повітря, а посинілі від холоду руки судорожно шарили біля  серця.

Жданові стало лячно: невже помре?

Він  у відчаї  поглянув уперед і тут несподівано для  себе справді побачив і приметений снігом ліс,  і річкову долину, і високой тогобічний ліс,  що  мрів  у надвечірній імлі.

— Отче, Сула!  — вигукнув голосно і вдарив коней. Незабаром вони в’їхали в ліс  і широкою галявиною почали   спускатися до  берега. Довкола стояли під  сніговими шапками темні дерева і лапаті кущі.  З-під них  швидко виповзали густі  сутінки. Наставав вечір.

Ждан з сумом подумав: «Не  встигнемо на  той  бік.  Та чи є  там  поблизу сільце яке-небудь  чи  городок? Знову доведеться — в котрий раз  — ночувати в сніговому ліжку...»

За  себе   він  не  боявся. Хоча   й  холодно —  переспить. А батько? Йому потрібна тепла хата,  гаряча їжа...

Похиливши голови, стомлено тюпали коні, скрекотала, перепорхуючи з  гілки на  гілку, сорока, а  Ждан гарячково думав, як  бути,  що  робити, і нічого не міг придумати. Одне твердо вирішив — не  переправлятися ввечері через  широку річкову заплаву, де можна провалитися в незамерзлий прогній, а діждатися ранку. Отже, треба  шукати затишне місце, розкласти багаття і відігріти батька.

Раптом його  погляд упав на велику кучугуру  снігу, поверх якої стримів дуплистий осиковий  окоренок.  Невже мисливський зимівник? Він  потягнув повід «соб»  і незабаром спинився на узліссі, перед  напівзаметеною лісовою хатиноюземлянкою. Все  ще  не  вірячи такій несподіваній удачі, він притьмом сплигнув з коня, розгріб руками сніг  біля  дверцят і відчинив їх. В зимівнику давно ніхто  не  жив.  Пахло сирістю. Дерев’яні стіни і стеля взялися памороззю, посеред землянки, якраз під димарем, чорніло викладене з дикого каменю  вогнище, на якому стояв закіптюжений горщик, а попід стінами виднілися широкі лави  з грубо  обтесаних плах.

Ждан вискочив надвір.

— Отче, злазь!   Я  знайшов зимівник! Зараз розпалимо вогонь, нагріємось,  щось зваримо! —  голос його дзвенів радістю.

Та  батько вже  не  міг  сам  злізти з коня. Ждан взяв  його на  руки, вніс  у землянку, простелив кошму на  лаві,  поклав на  неї  хворого.

— Полеж тута! Я принесу дров!

Повернувся він   з  оберемком сухих   соснових  гілляк  і смолистих сучків, поламав  їх  на   дрібні цурупалки, щоб швидше загорілися,  ножем  настругав стружок та  наколов лучини, а  потім, діставши з-за   пазухи кремінь,  кресало  і трут,  викресав вогню. Незабаром посеред землянки весело загоготіло полум’я. Дим, що  спочатку наповнив майже все приміщення, скоро знайшов собі  вихід  через  димар, і дихати  стало легше.

Ждан ожив, повеселів. Він повірив у те, що відігріє батька,  вилікує, поставить на  ноги, і вони завтра вирушать далі в путь. На радощах присунув до вогню горщик з снігом, вніс торбинку, де  ще  було  трохи  пшона, перемішаного з  шматочками замороженого м’яса, і почав варити куліш. Коней стриножив і  пустив на  луг  пастися, а  також заготовив на цілу  ніч  дров.

За  якусь годину в невеликій землянці стало тепло. Зварилася нехитра страва, і Ждан, потримавши горщик в снігу, щоб  остудити гаряче запашне вариво, подав його  батькові.

— Їж!

Старий посьорбав трохи   і відклав ложку. Дихати йому було  важко, боліло в грудях, його  знову почала тіпати пропасниця.

Тоді  Ждан приклався до кулешу і виїв  півгорщика. Тепла  сита  їжа  розморила хлопця, і він,  похилившись на  лаву, незчувся, як  заснув. Розбуркав його  батьків голос:

— Христе Ісусе, Мати Божа, Царице Небесна, порятуйте мене або  прийміть мою  душу,  абись не  мучився! — бубонів старий. — І ти,  Дажбоже, і ти,  Роде, і ти,  Велесе, теж порятуйте мене, виженіть з мене злого  духа,  що  вселився в моє  тіло,  дайте  сили, щоб  добратися додому і востаннє поглянути на  рідні  місця!..

Жданові стало  лячно, він не поворухнувся, щоб не перервати  батькової молитви, його   задушевної розмови з  богами — нинішніми, ромейськими, і старими, прабатьківськими.  Бо  хто відає, які  боги  справжні, сильніші — сьогочасні чи давні?!  Правда, всі вже на Русі ходять  до церкви і вірують у триєдиного Бога — Бога Отця, Бога Сина і Бога — Духа Святого. Однак і давнім, прабатьківським, богам багато хто молиться тихцем, щоб  ніхто  не почув і не побачив, бо за це можна всього майна, а то й голови позбутися, якщо дізнається  хто-небудь з  людей можновладних — піп, єпископ, посадник, огнищанин[6], боярин чи сам  князь. Двовір’я вони не терплять, особливо попи, і розправляються з двовірцями нещадно. Та старі  боги  живучі: бог сонця — Хорс, або Дажбог, покровитель русів   — Велес, бог  весни — Ярило, бог  вітру  — Стрибог, бог  грому — Перун... Попи повикидали в річки або  поспалювали на  вогнищах дерев’яні боввани цих богів, а в пам’яті людській самих богів  знищити не  змогли. Хоч   минуло вже   двісті літ,  як   грізний князь Володимир відрікся від старих богів  і привіз від ромеїв нових, як кажуть, справжніх, люди  від  старих богів  не  відцуралися і на  свята дають  їм  требу[7]  — ставлять на  покуть у горщику та в мисці кутю   з  узваром, виносять на  кладовища  душам померлих різні  напої та наїдки, у місяці червні на честь  Купала молодь розкладає в лісах, біля  річок, великі багаття, веселиться, співає, стрибає через  той  священний вогонь, щоб  очиститися від усілякої скверни, тобто  нечистих духів, а дівчата плетуть вінки і пускають у воду, щоб  дізнатися про свого  судженого... І вже  всі без  винятку — старі, малі, князі й смерди — вірять у нечисті сили: у чортів, відьом, відьмаків, у русалок та мавок, водяників, лісовиків, у домовиків та потерчат, що  живуть, невидимі, десь  поряд і можуть вчинити людині добро або зло, найчастіше — зло. Їх задобрюють, їм виносять потай требу, а коли це не допомагає,