Мати чи бути? - Еріх Зелігманн Фромм

бороть­би між людьми. Плоди земні[24] являться людям у достатку, і кожен отримає все, чого він потребує. І тільки одне за­няття лишиться людям у цілому світі — пізнавати Бога. І стане тоді народ Ізраїлів справді мудрим, і відкриється йому все, нині від людей приховане, і прийде він до тако­го розуміння всього, створеного Всевишнім, на яке тіль­ки здатен розум людський, як написано: „Бо земля буде повна пізнання Господнього так, як море вода покриває!“ (Ісайя, XI, 9)».

У цьому уривку мету історичного розвитку визнанено як надання кожній людині можливості повністю при­святити себе осягненню мудрості і пізнанню Бога, а не здобуттю влади чи багатства. Месіанський час — це час вселенського миру, матеріального достатку і відсутності заздрощів між людьми. Ця картина дуже близька тому ро­зумінню мети життя, яке було сформульовано Марксом наприкінці третього тому «Капіталу» [75]: «Царство сво­боди насправді починається там, де закінчується робота, продиктована нуждою і зовнішньою доцільністю, отож, за природою речей, воно лежить по той бік сфери власне матеріального виробництва. Як первісна людина, аби за­довольнити свої потреби, зберегти і відтворити своє жит­тя, мусила боротися з природою, так мусить боротися й цивілізована людина, в усіх суспільних формах і за всіх можливих способів виробництва. З розвитком людини розширюється царство природної необхідності, бо роз­ширюються її потреби, але в той же час розширюються і продуктивні сили, які служать для їхнього задоволення. Свобода в цій галузі може полягати лиш у тому, що колек­тивна людина, асоційовані виробники раціонально регу­люють цей обмін речовин з природою, ставлять його під свій облік і контроль, замість того, щоб він панував над ними як сліпа сила; здійснюють його з найменшою затра­тою сил і за умов, найбільш гідних людської природи та адекватних їй. Але все ж це лишається царством необхід­ності. По той бік нього починається розвиток людських сил, який є самоціллю, справжнє царство свободи, яке, одначе, може розквітнути лише на цьому царстві необ­хідності як на своєму базисі. Скорочення робочого дня — основна умова».

На відміну від християнських та юдейських вчень про спасіння, Маркс, як і Маймонід, не постулює будьякого остаточного есхатологічного рішення; на його дум­ку, протиріччя між природою і людиною зберігатиметься, але царство необхідності має бути поставлене під конт­роль людини, наскільки це можливо: «Але все ж це лиша­ється царством необхідності». Мета — «розвиток людських сил, який є самоціллю, справжнє царство свободи». Дум­ка Маймоніда, що «тільки одне заняття лишиться людям у цілому світі — пізнавати Бога», відповідає марксівському «розвитку людських сил, який є самоціллю».

Центральне місце в марксівській концепції ви­никнення нової людини відведено двом формам існу­вання — володінню і буттю. Спираючись на них, Маркс переходить від економічних категорій до психологічних та антропологічних, які є водночас фундаментальними «релігійними» категоріями, в чому ми могли переконати­ся при обговоренні Старого й Нового Заповітів та ідей Екхарта. Маркс писав: «Приватна власність зробила нас такими дурними й однобічними, що якийсь предмет є нашим лишень тоді, коли ми ним володіємо, тобто коли він існує для нас як капітал або коли ми його їмо, п'ємо, носимо на своєму тілі, живемо в ньому тощо — словом, коли ми його споживаємо... Тому на місце всіх фізичних і духовних почуттів стало просте відчуження всіх цих по­чуттів — почуття володіння. Ось до якої абсолютної бід­ності мало бути доведено людську істоту, щоб вона могла породити з себе своє внутрішнє багатство. (Про катего­рію володіння див. статтю Гесса [64] у збірці „Двадцять один лист“.)»[25]

Узагальнюючи, концепцію буття й володіння Маркс подає так: «Чим мізерніше твоє буття, чим менше ти ви­являєш своє життя, тим більше твоє майно, тим більше твоє відчужене життя... Ту частку життя й людяності, яку забирає в тебе політеконом, він відшкодовує тобі у вигляді грошей та багатства».

І тут Маркс, нагадуючи про почуття володіння, має на увазі те ж саме, що й Екхарт, коли він міркував про прив'язаність до свого «Я». Маркс говорить про володін­ня як про спосіб існування, а не про майно як таке, не про відчужену приватну власність як таку. Ні розкіш, ні багатство, ані бідність не є метою існування; по суті, Маркс вважає і розкіш, і бідність вадами. Але абсолютна бідність є передумовою для того, аби породити внутрішнє багатство.

Тож як його породити? Шляхом активного, невідчуженого виявлення наших здібностей, спрямованого на від­повідні об'єктй. Маркс веде далі: «Кожне з її [Людини] люд­ських стосунків зі світом — за посередництва зору, слуху, смаку, запаху, дотику, мислення, споглядання, почування, бажання, любові, діяльності, тобто усіма органами її інди­відуальності... є з погляду предметного, у своєму ставлен­ні до предмета привласненням останнього». Така форма привласнення характерна для принципу буття, але не для принципу володіння. Цю форму невідчуженої діяльності Маркс визначає таким чином: «Уявімо людину як людину і її ставлення до світу як людське ставлення. Тоді кохання можна обміняти лише на кохання, довіру — лише на до­віру тощо. Якщо хочеш насолоджуватися мистецтвом, ти мусиш бути художньо освіченою людиною. Якщо ти хочеш справляти вплив на інших людей, ти мусиш бути люди­ною, яка справді стимулює і рухає вперед інших. Кожне із твоїх ставлень до людини і до природи має бути визначе­ним, відповідати об'єкту твоєї волі і твоєму справжньому індивідуальному життю. Якщо ти любиш, не пробуджуючи взаємності, тобто ти своїм життєвим проявом у ролі лю­блячої людини не в змозі викликати взаємне почуття, тоді твоя любов безсила і вона — нещастя».

Незабаром, одначе, ідеї Маркса було спотворено; можливо, тому що він народився на сто років завчасно. І він, і Енгельс вважали, що капіталізм уже досяг межі своїх можливостей, отже, революція не забариться. Вони глибо­ко помилялися, й Енгельс мусив це визнати вже по смерті Маркса. Своє нове вчення Маркс і Енгельс сформулювали в період найвищого розвитку капіталізму; вони не перед­бачили, що до його занепаду й остаточної кризи лишаєть­ся ще понад сто років. Через історичну необхідність ідеї, антикапіталістичні за своєю спрямованістю, але поширю­вані в період найвищого розквіту капіталізму, мали бути висловлені відповідно до духу капіталізму, щоб мати успіх. Це насправді й сталося.

Західні соціал-демократи та їхні запеклі опоненти — комуністи Радянського Союзу й інших країн — перетво­рили соціалізм на тільки економічну теорію. Мета такого соціалізму — максимальне споживання і максимальне використання техніки. Пропагуючи концепцію «гуляшного» комунізму, Хрущов якось у своєму простацькому сти­лі прохопився словом, що мета соціалізму — дати всьому населенню можливість отримувати таке задоволення від споживання, яке капіталізм дав лише меншості. Соціалізм та комунізм були засновані