Корсунь козацький - Юрій Андрійович Міцик
22 липня Желябузький знов опинився у Корсуні. Того ж таки дня до міста прибув польський гонець Миколай Грибовський. Посли зустрілися, і Желябузький довідався, що до Богдана Хмельницького поспішає польський посол Станіслав Казимир Беньовський — майбутній співавтор Гадяцького договору 1658 р., а Грибовського Беньовський послав поперед себе з Дубна вісім днів тому. Посли вивідали один в одного якнайбільше важливої інформації й розійшлися. Наступні дні засвідчили, що військо князя Ракоці перебуває в облозі під Меджибожем і що козаки огульно йдуть додому через конфлікти з ним. Про це сповістили Желябузького козаки з корпусу Антона Ждановича, які поверталися додому і йшли партіями через Корсунь 24—27 липня. 27 липня з Чигирина повернувся Д. Остаф'єв і приніс звістку від Б. Хмельницького про неможливість проїзду до Ракоці. Однак посол, почувши, що Ракоці перебуває під Меджибожем, ризикнув 28 липня виїхати до Меджибожа. 30 липня він зіткнувся з українською армією, що поверталася додому. Желябузький негайно послав Д. Остаф'єва до генерального осавула І. Ковалевського, прохаючи, щоб Юрій Хмельницький дав необхідну подорожню грамату. Пізніше Юрій Хмельницький наказав послові прибути до своєї ставки, розташованої на «Наливайковому броді». Посол так і вчинив, і Юрій Хмельницький з полковниками зустрів його перед своїм наметом. Сказавши кілька люб'язних слів про царське здоров'я, Ю. Хмельницький дав слово миргородському полковникові Григорію Лісницькому, і той гостро вичитав посла зате, що він без волі гетьмана невчасно йде шукати князя Ракоці, а трансільванський князь уже капітулював перед польсько-татарським військом.
Наступного дня після аудієнції І. Ковалевський передав Желябузькому рішення Юрія Хмельницького й полковників: через Молдавію послу йти неможливо, бо хан пішов услід за Ракоці й блокував його. Желябузький, діставши таку вість, пробув іще деякий час у таборі української армії, котра стояла західніше Корсуня. До нього прийшов тоді київський протопоп, священик церкви Пречистої Богородиці Іван і підтвердив сказане раніше осавулом, а також повідав, що Богдан Хмельницький хоче повісити в Чигирині А. Ждановича за самовільне полишення табору Ракоці, що призвело до тяжкої поразки князя.
Військо Запорозьке мало йти воювати в Польщу, однак частина козаків відмовилася це чинити, посилаючись на втому та на небажання допомагати трансільванському князеві Ракоці. Прагнучи позбутися в такий час «царського ока» при Війську, Ю. Хмельницький 1 серпня прислав до Желябузького військового канцеляриста Захарія і наказав негайно виїхати з табору на Чигирин. Посол так і вчинив, але стояв за 10 верст аж до 1 серпня і тільки потім подався до містечка Бузівки. 5 серпня, стривожений повідомленнями про напали ординців, Желябузький взяв курс на Київ, бо козацькі тутешні «городи и местечка худы и осади нигде не укреплено». Того дня він зустрівся з групою козаків Корсунського полку на чолі з Левком Ісаєнком. Ті підтвердили відомості про тяжку поразку князя Ракоці, у результаті якої в найближчому часі неможливо було організувати спільний виступ України й Трансільванії проти Речі Посполитої. Оскільки мета посольства була виконана волею обставин, Желябузький прибув до Києва, де й довідався 10 серпня від чигиринського козака Григорія про смерть гетьмана Богдана Хмельницького[186].
Справді, Богдан Хмельницький не переніс тяжких новин. Його особливо вразило те, що командувач українського корпусу Антон Жданович самовільно покинув табір князя Д'єрдя II Ракоці і тим самим прирік його на поразку. Коли гетьман довідався про це, з ним стався апоплексичний удар, а кажучи сучасною мовою, — інсульт. Іще певний час напівпаралізований Богдан Хмельницький боровся зі смертю, але 6 серпня (27 липня за ст. ст.) 1657 р. віддав Богові душу. Далися взнаки роки бойових походів і турецької неволі, замахи на життя з боку ворогів, сімейні драми й трагедії, тяжка й виснажлива праця з відродження Української держави. Український літописець Самійло Величко так записав у своєму творі: «Гетьман скічив, так і не докрутивши військової махини війни з поляками, своє великотрудне і великопечальне життя».
Невідомий автор «Історії Русів», перед талантом якого з пошаною схиляли голови Пушкін і Гоголь, які самі перебували під його сильним впливом, яскраво описав трагічний фінал Богданового життя: «Лемент і плач челяді Гетьманської і постріл з домової гармати сповістили в місті про смерть Гетьмана. Військо й народ усякого рангу і стану виповнили враз дім Гетьманський і його оточили. Плач і ридання роздирали повітря, і журба продовжувалась повсюди і була Невимовна. Всі оплакували його, як рідного батька свого, всі кричали: „Хто тепер пожене ворогів наших і захистить нас од них? Згасло сонце Наше, і ми зосталися в темряві на поталу вовкам ненажерливим!“
Заслуги сього Гетьмана й направду варті були оплакування всенароднього, і таких людей Провидіння Боже віками тільки породжує в людстві для особливих його намірів і призначень»[187].
Після похорону Великого Богдана постала з усією гостротою проблема його спадкоємця. За рік до смерті гетьман призначив спадкоємцем сина Юрія, котрого і старшина, і іноземні посли вже називали гетьманом. Однак Богдан Хмельницький тяжко помилився в синові. Юрій був не тільки неповнолітнім, а й позбавленим рис, належних полководцю й державному мужу. Це розуміли й представники українського уряду. Отже, спочатку було вирішено, що опікуном Юрія Хмельницького буде генеральний писар Іван Виговський, котрий мав і підписуватися як тимчасовий гетьман.
