Історія держави і права України - В'ячеслав Миколайович Іванов
Слідом за Польщею і через неї відбувалася рецепція німецького права. Вона здійснювалася не у формі окремих привілеїв лише німецьким колоністам, а партикулярно — як дозвіл Великого князя Литовського на переведення міст на магдебурзьке право. Як збірники норм цього права використовувались приватні переклади магдебурзьких кодексів на латинську або польську мови та компілятивні підручники магдебурзького права.
У литовсько-руській правовій системі оформилися й були розвинені норми основних правових галузей, хоча самого поділу права на галузі ще не було.
Норми державного права містяться в статутах, князівському законодавстві, постановах сейму. Повніше вони подані у Статуті 1529 р. Там, зокрема, представлені положення, в яких розкриваються повноваження господаря (глави держави), органів управління, визначаються певні права й обов’язки громадян. Принципове значення має положення про рівність осіб вільних станів перед законом: «Всіх у Великому князівстві Литовському одним правом судити мають» (Ст. 9). Зазначимо, що державне право Литовського князівства, особливо на перших етапах, ґрунтувалося на українських підвалинах давнього права. Все ще скликалися віча, народні збори, судові справи розглядались у громадських та копних судах.
Розвиваються інститути цивільного права. Регулюється феодальна земельна власність, яка ще більше зміцнюється після розпаду власності общинної. Спершу переважала феодальна власність на землю у вигляді помістя (пожалування князя з умовою несення служби) — тимчасово чи довічно. Право власності на землю у володільця помістя було неповним, без права розпорядження. Пізніше феодали домоглися передачі земель у вотчину, тобто спадкового володіння. Землі набувалися й завдяки купівлі чи князівському пожалуванню. Феодали мали необмежене право розпоряджатися цими землями за умови несення ними військової служби, а також надання для воєнних походів певної кількості воїнів.
Характерним правовим явищем в аспекті права власності на землю був інститут застави. Крім нерухомостей, за Литовськими Статутами об’єктами застави були й рухомі речі, зокрема, коні й худоба. Спочатку відома форма застави, коли кредитор одержував заставлену річ не лише у своє користування і розпорядження, а й у повну власність до моменту викупу застави боржником. Пізніше виникла інша форма застави, яка полегшила становище боржника. За неї заставлена річ лишалася власністю боржника, а на кредитора переходило тільки право користування і володіння. На українських землях набула розповсюдження також застава «на урок» (протягом не тільки одного заставного строку, а кількох, аж до викупу майна нащадками), за якою заставне право кредитора ніколи не переходило у право власності. На відміну від західноєвропейського чи московського права у такий спосіб забезпечувалося збереження родових маєтків.
Розвинулося сервітутне право — право користування чужими речами — лісом, сінокосом, місцями для полювання, прогону худоби тощо. Воно забороняло землеволодільцеві будувати греблі, мости, млини, змінювати течію річок, якщо це завдавало шкоди сусідам. Статути регулювали також відносини в разі знахідки коня чи худоби. Знахідка породжувала право володіння, але не була засобом набуття права власності. Так, за Першим статутом, якщо приблудиться кінь або якась інша свійська тварина, господар двору має повідомити про це владу. Якщо він протримає тварину, що приблудилася, більше трьох днів, то вважатиметься злодієм.
На ґрунті звільнення частини станів від залежності та на основі індивідуалізації матеріальних і особистих прав набувало розгалуження зобов’язальне право. Розвиток індивідуального права власності залучив до кола суб’єктів договору купівлі-продажу представників усіх станів. Куплені чи набуті іншим способом землеволодіння, крім родових маєтків, як і наділи вільних селян, могли бути об’єктом продажу.
Деяких змін зазнав інститут позики. Законодавець вимагав письмової форми позики на суму понад 10 кіп грошей. У випадку смерті кредитора боржник мав повернути позику спадкоємцям. Договір особистого найму змодифікувався в бік збереження особистої свободи найнятого. Він вже не веде до рабства, як у попередню добу. За статутами вільна людина не може бути віддана у вічну неволю, неволя замінюється «вислугованням» за суму «рубль грошей на каждий год мужику, а жонці — копу грошей». Широко застосовуються договори найму або оренди, поклажі, поруки, дарування.
Договори укладалися, переважно, в письмовій формі, за присутності свідків. Для забезпечення виконання договорів застосовувалися застава, присяга та запорука, хоча й дещо обмежено щодо нижчих станів населення.
Зобов’язання також виникали за законом, внаслідок правопорушення. В основі таких зобов’язань були вина, матеріальна шкода і втрата. У таких випадках Литовський Статут передбачав «нав’язки», залежно від станової належності винного.
Спадкування відбувалося за законом чи за заповітом. Закон давав змогу спершу успадковувати дітям, потім онукам і правнукам. Дочки при синах діставали у спадок за законом тільки чвертину батьківського маєтку, з якої їм видавався посаг (придане). При спадкуванні ж материнського майна сини не мали пріоритету. За відсутності прямих нащадків майно переходило до братів чи інших родичів.
За заповітом рухоме майно і набута самим заповідачем нерухомість могли передаватися й стороннім особам. Коли ж предметом заповіту були батьківські чи материнські маєтки, заповідач був зв’язаний колом законних спадкоємців. Заповідач мав складати заповіт у «добрій пам’яті й розумі»; за цих умов волю свою він мав право змінювати кілька разів. Скласти заповіт могла лише особа, не обмежена в правах. Цього права були позбавлені невільники й полонені, «виволанці», божевільні, ченці й черниці та неповнолітні діти. Умовою отримання спадщини за заповітом була наявність правоздатності, тому невільники й челядь, не здобувши наперед волі, не могли успадковувати. Закон визначав особливості спадкування рухомого майна панських слуг і залежних селян. Дві третини його обов’язково мало переходити їхнім дітям, «для несення служби з землі, на якій вони сиділи». Решту, одну третину, селянин чи слуга мав право заповідати на власний розсуд. Вільним селянам дозволялося розпоряджатися усім складом рухомого майна.
Шлюбно-сімейне право в цьому періоді значно розвинулося. В тогочасному законодавстві — це найдосконаліше врегульований розділ цивільно-правових відносин. Хоча, у своїй основі, воно мало норми, що склалися в Київській Русі. Багатоженство і поліандрія під страхом смертної кари остаточно поступається місцем моногамії. Більш визнаваним елементом шлюбу стає вінчання. Шлюби бралися лише за згодою молодих. Взяттю шлюбу мала передувати домовленість батьків сторін. Статут 1566 р. передбачав шлюбний вік для жінок 15 років, а для чоловіків — 18. Не втрачаючи свого значення «таїнства», шлюб набуває все більших ознак правового договору. Про це, зокрема, свідчить принцип матеріальної гарантії шлюбу, втіленням якого є договір щодо посагу (приданого) нареченої та вено (частини майна) нареченого. Статутом 1529 р. сума вена встановлювалась вдвічі більшою, ніж придане, але не понад третини вартості чоловікового майна. По смерті чоловіка вено ставало власністю дружини. Коли шлюб визнавався недійсним, придане залишалось у дружини, а вено поверталося чоловікові. При розлученні з
