Історія держави і права України - В'ячеслав Миколайович Іванов
Найбільший розвиток копних судів припадає на першу половину XVI ст. Після Люблінської унії 1569 р. та юридичного закріпачення селянства Третім Литовським статутом 1588 р. копні суди поступово було замінено доменіальними судами феодалів. Однак, як свідчать численні джерела, вони існували ще й у XVII — на початку XVIII ст., зокрема, на Правобережжі.
Після Бєльського сейму 1564 р., коли під натиском шляхти магнати зреклися права на привілейовану підсудність, відбулася судова реформа. Великим князем була створена нова система державних судів:
Гродські (замкові) суди, де розглядалися кримінальні справи усіх вільних станів (шляхтичів, міщан, селян). Судочинство здійснював одноособово намісник, староста чи воєвода. За дотриманням формальної сторони судової процедури стежив замковий суддя, судові книги вів судовий писар. Апеляційною інстанцією для цих судів був суд Великого князя.
Земські шляхетські суди (шляхетські трибунали) обиралися шляхтою в кожному повіті. До їх складу входили судді, підсудки та писарі. Вони судили шляхтичів у всіх справах, крім значних кримінальних (убивство, розбій, підпал, зґвалтування тощо); засідання відбувалися тричі на рік і тривали два тижні. Апелювати на їх рішення можна було до суду Великого князя.
Відповідно до Другого Литовського статуту 1566 р. в кожному повіті створювалися підкоморські суди, які розглядали земельні справи. Судочинство здійснював підкоморій, котрий призначався для кожного повіту Великим князем. Заступником його був коморник.
Джерела та риси права
На українських землях, що входили до складу Литовської держави, діяла досить строката система права. Спочатку, оскільки ці землі стояли на вищій правовій сходинці розвитку, ніж Литва, тут зберігався свій юридичний устрій. Основними чинними джерелами права деякий час були звичаєве давньоруське право та Руська правда. Великі князі й урядовці, не маючи, що протиставити розвиненій давньоруській правовій системі, змушені були дотримуватися «старовини» й «давності» при вирішенні справ, посилаючись на ці джерела.
Власна законодавча діяльність литовських князів спочатку розвивалась у формі Привілейних грамот (привілеїв), щодо окремих питань, осіб, груп осіб, а пізніше — станів. Привілеї були: а) пожалувані, за якими надавались землі, шляхетські титули, посади та ін.; б) пільгові, що звільняли від сплати мита, податків, підсудності тощо; в) охоронні, які відновлювали порушені права. Були ще земські привілеї, вони надавали виняткові права окремим станам (шляхті, духовенству, міщанам), церквам, монастирям. Так, за привілеями Ягайла 1387 р. і Вітовта 1413 р., передбачалося створення привілейованої військової верстви (шляхти) лише з литовців-католиків. Привілеї, які надавалися окремим землям, мали назву обласних. Наприклад, це привілеї, що надавали автономію українським землям: Київській — 1494, 1507, 1529 рр., Волинській — 1501, 1509 рр.
Важливими пам’ятками законодавства достатутової доби були Земські уставні грамоти. Серед них: Галицькій землі (1456 р.); Дорогочинській землі (1516 р.); Луцькій землі (1424 р.); Волинській землі (1501, 1509 рр.); Київській землі (1507, 1529 рр.). На відміну від привілеїв, що таки «заводили новину», вони підтверджували давні права українських земель. В них міститься чимало норм цивільного, кримінального й процесуального права попередньої доби, у тому числі й для доменіальних судів.
Серед джерел права Литовсько-Руської держави важливе місце належить міжнародним договорам, які укладалися з Новгородською та Псковською республіками, Лівонським і Прусським орденами, Московським князівством. Для українських земель особливе значення мали договори з Польщею 1385, 1401, 1413, 1569 років.
Першим збірником, який уніфікував чинне законодавство (привілеї, звичаєве право, місцеве право) й судово-адміністративну практику був Судебник Великого князя Казимира IV, ухвалений на провінційному сеймі у Вільно у 1468 р. Він запозичив ряд правових положень із Руської правди, але передбачав значно суворіші покарання, в тому числі смертну кару. Судебник містив переважно норми кримінального права та процесу, маєткового права, які захищали насамперед феодальну власність. Щоправда, в ньому простежується ідея рівності усіх верств населення перед законом. Розрізняється велика і мала крадіжка, йдеться про індивідуальну відповідальність за вчинений злочин. За судебником, суб’єктами злочину були не тільки вільні люди, а й залежні отчичі (холопи).
Судебник Казимира не міг задовольнити дедалі більшої потреби у повній збірці законів Литовсько-Руської держави. Серед основних причин кодифікації були вимоги шляхти щодо законодавчого визначення шляхетських прав та привілеїв.
Значно ширшою й ґрунтовнішою кодифікацією став Перший Литовський статут 1529 р., затверджений вальним сеймом під титулом: «Статут Вел. Кн. Литовського». Структурно він складався з 13 розділів і 264 артикулів. Статут містив норми державного й адміністративного права (про верховну владу та її стосунки з населенням, про «земську оборону», тобто організацію війська, про суддів та суди). Найсуттєвішим було визначення в статуті шляхти як окремого стану, гарантування їй низки прав і привілеїв. Основним критерієм належності до шляхти визнавався принцип давності. В окремих випадках шляхетство підтверджувалося за показаннями свідків — шляхтичів; вони робили це під присягою. Заново шляхетство надавалося рішенням господаря (правителя держави). Гарантувалося право шляхетського землеволодіння, яке не можна було відібрати без вини. Привілейований статус шляхти визначався також у судочинстві. За Статутом не дозволялося карати шляхту «безправно», тобто, без публічного судового процесу. Якщо шляхтич обвинувачувався у злочині, він міг «очиститися» присягою. Водночас Статут забезпечував деякі права селян, в тому числі право на землю.
Більшість розділів врегульовувала окремі інститути цивільного, сімейного, кримінального й процесуального права.
Статут 1529 р. (його ще називали «Старий») насамперед захищав інтереси і привілеї великих феодалів-магнатів. Тому шляхта наполягала на його «поправі». У роки Лівонської війни Великий князь і магнати були змушені створити комісію для перегляду статуту. Отже, Другий Литовський Статут 1566 р. був прийнятий сеймом на вимоги шляхти. Система Статуту, що містив 14 розділів і 367 артикулів, нагадує попередній, але було значно розширено розділи про шляхетські права. По суті він оформив «шляхтизацію» суспільно-політичного устрою Великого князівства Литовського. Законодавчо закріплювалися нові соціально — політичні реалії: представництво шляхти на сеймах, поділ влади між князем і сеймом, розширювались права шляхти розпоряджатися підданими селянами. У Статуті 1566 р. досконаліше систематизовано норми державного, приватного, кримінального, процесуального права, зафіксовано створення нових гродських, земських і підкоморських судів.
Оскільки доопрацювання статуту відбувалося під тиском переважно волинської шляхти, його називали ще й Волинським. Перший і Другий статути були написані староруською мовою. З оригіналів переписувалося багато копій, тому збереглося чимало списків, в яких трапляються розбіжності.
Вдосконалення статутів тривало. Нарешті 1588 р. з’явився Третій Литовський статут, який являв собою взірець законодавства і майже три століття діяв на українських землях. Він
