Кримінальне право України. Загальна частина. - Роман Вікторович Вереша
Основою майже всіх напрямів вирішення питання про причинний зв’язок у кримінальному правовому розумінні, які існували раніше та існують зараз, є положення про те, що причинність як об’єктивна категорія відображає взаємний зв’язок між явищами зовнішнього світу, їх взаємозалежність і взаємодію. Деякі з цих явищ виступають як причина, інші — як наслідок. Причину і наслідок прийнято розглядати як співвідносні поняття, що мають значення лише у разі застосування до кожної конкретної ситуації (випадку). Те, що виступає наслідком одного явища, є причиною іншого.
Особливість причинного зв’язку в кримінальному праві полягає в тому, що як причина завжди виступає суспільно небезпечне діяння людини, а як наслідок — заподіяна таким діянням шкода (у злочинах з матеріальним складом) або створена реальна можливість настання шкоди (у деяких злочинах з формальним складом).
Складність вирішення питання про причинний зв’язок виникає в тому разі, коли до небезпечного діяння людини приєднуються дії інших осіб, зовнішні обставини або події, які не залежать від діяння даної людини. Особливі труднощі виникають при розгляді справ про автоаварії; про порушення законодавства про охорону праці, пов’язані з нещасними випадками з людьми; про халатність з боку посадових осіб тощо.
У науці кримінального права щодо вирішення проблеми причинного зв’язку існує кілька правових концепцій. Основними серед них вважаються: 1) теорія причинності conditio sine qua non, що у деяких літературних джерелах дістала назву — теорія еквівалентної причинності; 2) теорія адекватної причинності; 3) теорія необхідного спричинення.
Теорія причинності — conditio sine qua non (умова, без якої не…; необхідна умова) — виникла в першій половині XIX ст. у Німеччині, і здобула широке визнання, а деякі її положення не втратили актуальності і дотепер, зокрема, в англосаксонській системі кримінального права, хоч і додержується здебільшого теорії головної, ближчої, причини.
Наведемо два приклади з теорії, що розглядається. Так, А. спрямував пістолет на Б. і наказав: «Гаманець чи життя!». Потерпілий від раптового переляку і психічного потрясіння зазнав серцевого нападу і помер. Д. наніс ножовий удар і поранив кровоносну судину дівчині, яка була свідком Ієгови; дівчина відповідно до її релігійних переконань відмовилася від переливання крові, через що померла від втрати крові. З точки зору теорії причинності «умова, без якої не…», якби на Б. не був спрямований пістолет, а дівчині не була нанесена ножова рана, то «не» виник би у Б. серцевий напад, не виникла б потреба у переливанні крові у дівчини і не стався б наслідок — смерть Б. і смерть дівчини. Оскільки спрямованість пістолета з боку А. та ножова рана з боку Д. залишаються необхідними умовами смерті потерпілих, то А. і Д. мають відповідати за теорією «умова, без якої не…» за настання смерті їхніх жертв.
Англійський криміналіст Пітер Лейленд, який, аналізуючи непов’язані події, за причинної зумовленості використовує критерій «якби не…», щоб з’ясувати, чи сталася б та чи та подія, «якби не» сталося іншої події, наводить розглянуту англійським судом справу Р. проти Сміта 1959 року, яку відтоді вважають за кращий прецедент. Сталася бійка, під час якої один солдат штрикнув багнетом іншого. Потерпілого занесли до лікаря, де й урвалося його життя. Лікар був заклопотаний і не спромігся оцінити тяжкість поранення. Від лікування, яке призначив зрештою лікар, потерпілому погіршало, і він невдовзі помер. При розгляді апеляційної скарги на присуд (про навмисне вбивство) зазначено, що удар багнетом становив «реальну головну причину» смерті, а неправильне лікування не пов’язане безпосередньо зі смертю[5].
За теорію причинності conditio sine qua non, діяння людини тоді ставало причиною даної події, якщо слугувало необхідною умовою настання цієї події. При цьому вважалося, що причиною будь-якої події є, разом з діянням людини, кожна необхідна для її настання умова, що перебуває у ланцюгу причинності. Теорія, що розглядається, встановила загальні правила: причиною певного наслідку має вважатися таке діяння людини, яке є однією з достатніх умов настання такого наслідку за наявності суб’єктивної умови — усвідомлення особою того, що нею вчиняється, і передбачення нею наслідків вчиненого.
Недоліком теорії conditio sine qua non визнано те, що вона не давала відповіді на питання про причинний зв’язок щодо наслідків, які виникли за допомогою інших сил. За змістом ця теорія дозволяла вважати діяння людини достатньою причиною дуже віддалених наслідків, які сталися від інших, сторонніх, причин.
Згодом у теорії кримінального права Німеччини та Росії з’явився новий напрям, що дістав назву «причина — умова», «причина — привід». Основне положення його зводиться до того, що не всі умови, за яких настають шкідливі наслідки, однакові: одні з них є головними, інші — другорядними і вважаються лише приводом.
Якщо діяння людини було головною умовою наслідку, то воно визнавалося причиною наслідку. Коли ж наслідки виникали від приєднання до дії сторонніх, самостійно діючих, не викликаних людиною сил, то такі дії людини визнавалися лише приводом; у цьому разі вважалося, що причинного зв’язку між діянням людини і кінцевим наслідком немає і за настання такого наслідку людина не повинна була відповідати. Наприклад, А. заподіяв Б. тілесне ушкодження, потерпілий залишився на вулиці і замерз. Дії А. відповідно до зазначеного теоретичного напряму є лише приводом смерті Б. і не можуть вважатися причиною смерті останнього, тому що стороння сила (холод) не викликана діями А., а приєдналася цілком самостійно. Разом з тим положенням визнавалося,
