Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький
У післялюблінській добі польскі впливи на Україну супроводились українськими впливами на Польщу. Особливий спосіб життя та ідеологія польської шляхти, т. зв. сарматизм, випливали у великій мірі зі змін у польському суспільстві і польській культурі під впливом пов’язання з українським (і литовським) Сходом[32]. Сарматизм став органічною частиною національної традиції Польщі, і ще сьогодні можемо зауважити сліди його спадщини.
Неважко зрозуміти, чому поляки гордяться створенням під своїм проводом великого політичного організму, Речі Посполитої Обох Народів, яка відігравала першорядну роль у Східній Європі. Часто розглядається Люблінську унію як кульмінаційну точку історії Польщі, Проте є незаперечним фактом, що польсько-литовська Річ Посполита остаточно зазнала невдачі. І навряд чи цю невдачу можна пояснити виключно пізнішими помилками в політиці і злостивістю чужоземних противників. Можна переконливо аргументувати, що невдача була органічним наслідком основних структурних вад. Історики погоджуються в цьому, що поважні симптоми внутрішнього розкладу, зростаючого політичного і суспільного розкладу Речі Посполитої множились уже в десятиріччях безпосередньо після блискучого успіху в Любліні. Тяжко сумніватися, що між Люблінською унією і цими симптомами був причинний зв’язок. Коментар польського історика Євгеніуша Старчевського проливає світло на цю проблему:
“Унію Польщі і Литви часто називають майстерним ходом польської олігархії (możnowładstwa polskiego) на політичній шаховій дошці... Однак результати цього майстерного ходу виявилися фатальними для майбутнього Польщі. Одержавши легкий доступ до велетенських просторів Руського і Литовського Сходу, Польща поступово занедбала свої етнічні кордони [на Заході]; вона залишила своє старе володіння, Сілезію, у руках німців. Натомість вона спрямувала своє населення, не таке вже й чисельне для таких починань, і всі свої ресурси на новонабуті території. Як би там не було, у кінці XIV ст. польська держава виросла у силі, але польський народ програв, розчинившись на Руському Сході і втративши грунт у своїй рідній Сілезії. У його власній батьківщині життя польського народу набрало анемічного, безсилого характеру... Якщо унія з Литвою з бігом часу могла стати згубною для Польщі, то негативні наслідки цього зв’язку поглиблювались у той спосіб, яким ця унія була реалізована і впроваджена у XVI–XVII ст. Ми маємо на увазі відділення від Великого Литовського князівства Волині, Поділля і України (в 1569 р.) і їх включення в склад Малопольської провінції (Małopolska, Polonia Minor). Небажання дати Україні права автономії, хоча б у тій мірі, у якій такими правами задовольнялась Литва, привело до її трактування як землі, де знать, а особливо магнатерія, могла швидко наживатися... А тоді появилися козаки. А стосовно їх одна помилка нагромаджувалася на іншу”[33].
З географічних, соціологічних і культурних причин Україна не вкладалася добре в структуру Речі Посполитої Обох Народів. Унітарна природа Корони, себто польської половини Речі Посполитої, викликала безупинні тертя і знеохоту, загострювані перемогою Контрреформації в Польщі і зростом релігійного фанатизму в першій половині XVII ст. Було лише одне потенційне розв’язання цієї проблеми: перебудова Речі Посполитої в потрійний організм через створення третьої автономної одиниці, тобто Русі-України, яка би була в союзі з Польщею і Литвою. Однак ця необхідна реформа, яка би встановила федеративний союз народів між Балтійським і Чорним морями, залишилася нездійсненою.
Відповідальність за смертельний гріх — занедбання цього шансу — слід приписати в рівній мірі польським і український провідним верствам. Від часу встановлення початкового династичного зв’язку між Польщею і Литвою в 1385 р. польська аристократія і шляхта, яких манила принада багатств, намагалися відділити українські землі від Великого Князівства і приєднати їх до польської Корони. Після Люблінської унії українські сусідні території привабили чимало польських здобничників, і їхня жадоба перемогла будь-які державницькі міркування. Польський уряд за часів правління виборних королів був надто слабий і короткозорий, щоб запобігти творенню величезних латифундій в Україні. Панівна суспільна система, репрезентована магнатами та їхніми латифундіями, викликала ненависть серед мас українського народу, не лише закріпаченого селянства, але також міщанства і частини дрібної шляхти. Оборона православ’я дала спільну ідеологічну платформу силам українського опору.
Українська аристократія, нащадки князів і боярів середньовічної Русі, не виступила з конструктивною політичною програмою під час Люблінської унії і опісля. Вона задовольнилася пристосуванням до існуючої структури Речі Посполитої і участю в добродійствах “золотої свободи” польської шляхти. Принадливість польського аристократичного способу життя і бароккової культури була така могутня, що впродовж приблизно двох поколінь після 1569 р. майже всі аристократичні родини і значна частина середньої шляхти навернулися на католицизм, таким чином приймаючи польську національність. Ця втрата тотожності з боку традиційної еліти України затруїла польсько-українські взаємини. Керівництво української національної справи в Речі Посполитій, покинуте старою репрезентативною верствою, перейняв новий елемент — козацька військово-політична організація, Запорозьке Військо. Як правильно підкреслив Павел Ясєніца, польські та українські аристократи могли співдіяти як суспільно рівні люди, проте польські аристократи і українські козаки не могли встановити відповідних взаємовідносин. Нагромадження національно-релігійних і суспільних чинників засуджувало на невдачу можливість розв’язання болючої української проблеми в рамках системи Речі Посполитої[34].
Українські історики народницької школи вважали польсько-козацькі війни XVII ст. змаганням між аристократією і демократією. Не слід приймати таку спрощену інтерпретацію без значних застережень. По-перше, в лави козацтва вступила чимала кількість дрібної української шляхти; козацька старшина була у великій мірі такого ж походження[35]. По-друге, козацтво як цілість стреміло до створення стану, відмінного від селян. Козацька держава, яка постала від часу революції 1648 р., створила станове суспільство, а козацька старшина в XVIII ст. перетворилася на нову спадкову земельну аристократію[36].
Проте є частина правди в народницькій інтерпретації історії України. В умовах життя на окраїнних територіях українське суспільство в XVI–XVII ст. ішло шляхом виразно іншої еволюції, ніж суспільство центральної Польщі. Українські селяни, звиклі боронити своє життя і майно перед татарськими наїзниками, не бажали пасивно віддатись ярму кріпацтва. Усі енергійні елементи селянства бажали “покозачитися”. Запорозьке Військо не раз попереджувало Річ Посполиту про загрозу нападу ззовні. Але всередині правної системи польсько-литовської держави не було місця на самоуправний організм плебейських вояків. Інтереси магнатів вимагали його знищення. Таким чином, майбутня польсько-українська конфронтація мала бути заразом національно-релігійною і соціальною. Це пояснює непереборність і запеклість конфлікту.
Велика козацька революція 1648 р., з гетьманом Богданом Хмельницьким на чолі, була зворотним моментом в історії польсько-українських взаємовідносин. Усі верстви українського населення за винятком магнатів та їхніх прибічників взяли участь у повстанні, що вказує, якою глибокою була нехіть до польського режиму в Україні. Революція показала, що
