Країна Моксель, або Московія. Книга 2 - Володимир Броніславович Бєлінський
Спостерігаємо черговий анекдот російської так званої історії. Тому що ніякої дилеми тут не існувало й не існує. Є найпростіша істина: від кривичів, справді, походять білоруси, а "великороси" мають зовсім інше коріння — фіно-татарське. І немає дилеми!
Ми не будемо вивчати подібні "праці" інших російських "істориків-поденників", які намагалися спростовувати й очорняти видатні археологічні дослідження графа О. С. Уварова і його експедиції. Археологічні розкопки і висновки О. С. Уварова безцінні для світової науки. Вони завдали завершального удару по московській історичній облуді "про слов’янське походження Московії", чого насправді бути не могло.
Хочу нагадати: в російській історичній науці є й інші джерела, які остаточно спростовують "перетікання смоленських кривичів" у так звану ростовсько-суздальську землю. Цитуючи "Літописець Переяславля-Суздальского”, професор Д. О. Корсаков свідчив:
"Смольняни проникли лише раз у Ростовсько-Суздальську землю — у війську Мстислава Мстиславича Торопецького (у 1216 р.). З літописного свідчення про Смольнян під цим роком видно, що Смольняни вважали Ростовсько-Суздальську землю геть для себе чужою" [9, с. 147].
Здається, коротше не скажеш. Ростовсько-суздадьска земля тому й була "геть чужа" для смоленських кривичів, що була заселена "геть чужим" фінським етносом.
Той же професор Д. О. Корсаков, посилаючись на працю С. М. Соловйова "Природа Російської державної області та її вплив на історію" і на працю М. І. Костомарова "Дві руські народності", точно встановив місце кривичів в історії. Послухайте: "Кривичі — було плем'я дике, яке не мало задатків до самостійного розвитку через своє невигідне географічне розташування, котре затисло його в лісистій місцевості серед Литовських народів. Це плем’я, розвинувши в собі переважно сувору релігію, рано підпадає під уплив Литовців і змішується з ними. Об'єднане спочатку Федерацією з Новгородськими Слов’янами, плем’я Кривичів в подальшому своєму історичному житті виділяє два князівства: Полоцьке і Смоленське, — по системі рік Західної Двіни і Дніпра. Унаслідок напрямку цих рік — Двіни на захід і Дніпра на південь, плин історичного життя обох князівств веде до заходу і півдня, залишаючись зовсім далеким північному сходу Росії (ростовсько-суздальської землі. — В. Б.)" [9, с. 46].
Отже, перетікання не могло бути здійснене внаслідок географічних особливостей місцевості. Рух у ті далекі часи здійснювався по ріках.
Дуже пізно "радянський археолог" О. А. Спіцин узявся за свою брудну й невдячну роботу. Як кажуть самі росіяни: поїзд давно пішов.
Однак російським науковим мужам і нині ввижається все та ж вигадана історична дилема. Не може ні серцем, ні розумом сприйняти російський шовініст праці свого співвітчизника археолога О. С. Уварова. Бажає бути слов’янином — і все тут.
7
Я дещо вагався, чи підключати російську антропологію XIX століття до наших історичних досліджень. Навіть радився з друзями й істориками. Однак їхні думки розділилися. Вирішальним фактором щодо включення цього розділу в книгу стали одкровення російських політичних шовіністів, які виказують нову тугу за "слов’янським братерством трьох народів". Така їх охопила туга за цим "братерством", що вони навіть спробували відняти в одного "молодшого брата" острів Тузлу, а другого "молодшого брата" серед зими відключили від газу. "Старший брат" проявляв споконвічну "справжню любов" до "молодшого". Після цього мої сумніви, укотре вже, розвіялися. Однак непокоїла десь у глибині свідомості все та ж настирлива думка: невже "старший брат" ніколи не порозумнішає? Невже й далі буде намагатися будувати імперію на людських кістках?
Ось чому автор вирішив залучити, для ознайомлення читачів, антропологічні праці знаменитого вченого XIX століття професора А. П. Богданова.
Хочу звернути вашу увагу: ВРЕ (третє видання, т. 3, с. 443) визнала А. П. Богданова "одним із засновників антропології в Росії", "організатором перших антропологічних установ і популяризатором природничо-наукових знань”. Він був професором Московського університету (з 1867 рову) і членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук з 1890 року. Виходить, і в цьому випадку ми маємо справу з великим російським ученим кінця XIX століття.
Дозволю собі розкрити читачам деякі основні поняття антропологи. Це "...наука про походження й еволюцію людини, формування людських рас і про нормальні варіації фізичної будови людини" [ВРЕ, т. 2, с. 107). На тій же сторінці далі написано: "Антропологія вивчає варіації розмірів і форм тіла за допомогою опису й виміру... Важливими методами антропологічних досліджень є краніологія, остеологія, одонтологія, антропологічна фотографія, зняття відбитків шкірних візерунків долонь і підошовних поверхней стіп, зняття гіпсових масок обличчя" тощо.
Професор А. П. Богданов, вивчаючи мерян, у своїй праці "Курганне плем'я Московської губернії" приділив головну увагу краніологічним дослідженням. А "краніологія" — це наука про будову черепа людини і тварин.
Сподіваюся, читачі добре пам’ятають видатні праці в цій галузі знаменитого радянського вченого М. М. Герасимова і його школи.
Згідно з "Великою Медичною Енциклопедією" (видання третє) і світовими стандартами, людські черепи характеризуються трьома головними типами: доліхоцефалія, мезоцефалія, брахіцефалія — за так званим поздовжньо-широтним індексом черепа. Цей індекс обчислюється по формулі: (поперечний діаметр: поздовжній діаметр) х 100 [17, т 11, с. 481].
Погляньмо, як Медична енциклопедія характеризує ці три характерних будови черепа:
"Брахіцефалія... — короткоголовість, форма голови, що відрізняється високим відношенням показника найбільшої ширини голови до її найбільшої довжини. Обчислюють по формулі: (в:а) х 100, де а — поздовжній діаметр голови від надбрівної точки (глабела) до потиличної (опістокраніон), в — поперечний діаметр між тім’яними точками. Цей індекс, введений у 1842 р. шведським антропологом А. Ретціусом, отримав назву "головного показника". Головний показник застосовують в антропології — для характеристики процесу округлення голови (форми черепної коробки в межах виду сучасної людини). Брахіцефалія майже не зустрічається у викопних гомінідів, не належних до виду Homo sapiens, себто у неандертальців, синантропів і пітекантропів. У сучасної людини Брахіцефалія характеризується індексом 81,0 і вище" (17, т. 3 с. 372).
Саме брахіцефальні черепи, згідно з дослідженнями антропологів, характерні слов’янським племенам, зокрема — українцям.
"Доліхоцефалія... — довгоголовість; значна перевага поздовжнього діаметра мозкового черепа над поперечним. Термін уведений в антропологію в 1864 р. А. Ретціусом... Головний показник (відношення найбільшої довжини голови до її ширини при Доліхоцефалії (за міжнародною згодою краніологів у 1886 р.) коливається між 55—74,9" [17, т. 7,
