Проблеми кримінальної відповідальності: навчальний посібник. - В. М. Куц
Подібне визначення суб’єкта злочину має суттєві вади, головна – недостатня вичерпність ознак і як наслідок – недостатньо детальна характеристика явища, що відображається у визначенні. Це призводить, окрім іншого, до формальної класифікації суб’єктів, що породжує суперечність та труднощі в кримінально-правовій оцінці суспільно небезпечних діянь, зокрема, під час кваліфікації співучасті у злочині зі спеціальним суб’єктом.
Суб’єкт злочину доцільно визначати як фізичну, осудну особу, яка вчинила у віці, з якого настає кримінальна відповідальність, суспільно небезпечне діяння, заборонене кримінальним законом, та має інші ознаки, закріплені в Особливій частині КК України. Це визначення дає змогу виокремити дві групи ознак суб’єкта – обов’язкові та факультативні.
До обов’язкових ознак належать: фізична природа, осудність, факт вчинення саме цією особою суспільно небезпечного діяння та досягнення нею на той час віку кримінальної відповідальності.
Факультативні ознаки суб’єкта – це обставини, що обмежують коло можливих суб’єктів окремих злочинів та характеризують особу, правове становище чи специфіку злочинних діянь. Ці обставини або прямо закріплені в Особливій частині КК України, або містяться в її змісті. На відміну від невеликої кількості обов’язкових ознак, факультативних ознак суб’єкта налічується кілька десятків, і їх кількість зростає, що віддзеркалює природне розмаїття людської життєдіяльності.
Особливий інтерес становить друга, обов’язкова ознака суб’єкта – осудність, формула якої є однією з аксіом кримінального права. Осудність традиційно визначають як можливість особи під час вчинення злочину усвідомлювати своє діяння та керувати ним (ст. 19 КК України).
Недоліком цього визначення є те, що воно фокусує увагу лише на психологічному боці явища, залишаючи осторонь не менш важливі його аспекти – соціально-медичний та юридичний. Більш точним за змістом могло б бути таке визначення осудності: це – здатність особи в момент вчинення злочину за своїм психічним станом усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпечність діяння та керувати ним, а внаслідок цього – здатність підлягати кримінальній відповідальності за вчинене. Отже, осудність характеризує не один критерій (психологічний), а щонайменше три: соціально-медичний, психологічний та юридичний.
Соціально-медичний критерій визначається словами «за своїм психічним станом» і означає, що суб’єкт під час вчинення злочину, по-перше, досяг такого рівня розвитку психічних функцій та соціалізації[1], які дають можливість йому усвідомлювати справжній сенс того, що діється, та керувати своїми вчинками, по-друге, він не страждає на жодну з хворобливих вад психіки, що позбавляє його спроможності звітувати за свої дії чи керувати ними.
Соціально-медичний критерій є показником певного вікового розвитку та психофізіологічного стану людини. Він слугує своєрідною основою наступного, психологічного критерію.
Психологічний критерій осудності – це здатність особи усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпечність діяння та керувати ним. Цей критерій характеризує людину з соціально-психологічного боку, засвідчуючи, що вона є не безвольною істотою, залежною від біофізичних факторів, а особистістю, яка має розум та волю і здатна емоційно переживати. Особистість, котра спроможна не лише адекватно відображати об’єктивну реальність, розуміти антисоціальну суть своєї злочинної поведінки, а й вільно обирати той чи інший варіант поведінки взагалі, тобто керувати нею.
Психологічний критерій характеризують дві відносно самостійні ознаки – інтелектуальна і вольова. Інтелектуальна – це здатність усвідомлювати фактичний характер своєї злочинної поведінки та її суспільну небезпечність, а вольова – спроможність керувати такою поведінкою. Здатність усвідомлювати свою поведінку та керувати нею – ще не усвідомлення та керування. Інтелектуальна та вольова ознаки психологічного критерію осудності характеризують потенційні психічні можливості особистості, її статику. Набуваючи динаміки, від можливості до реального усвідомлення та керування, ці властивості інтелекту та волі автоматично стають ознаками суб’єктивної сторони злочину. У цьому відмінність ознак вини, особливо навмисної, від ознак осудності.
Для визнання особи осудною необхідно встановити обидві зазначені ознаки в їх сукупності. Відсутність цих ознак або однієї з них, наприклад, вольової, трансформує осудність в неосудність. Ситуацію, коли немає інтелектуальної ознаки, а є вольова, уявити неможливо (внаслідок послідовності розвитку психічних процесів – від інтелектуального до вольового, а не навпаки).
Інтелектуальна та вольова діяльність психіки супроводжується багатьма емоціями, відбувається у своєрідному емоційному полі, що впливає як на першу, так і на другу сфери психічної діяльності. Однак емоційна ознака самостійного значення, мабуть, не має, оскільки емоції, хоч якими б сильними вони були, безпосередньо не породжують здатності усвідомлення сенсу діяння та керівництва ним. Вони лише впливають на цю здатність, через те повинні враховуватись при встановленні психологічного критерію осудності. З цих міркувань емоційну ознаку не включено і в запропоноване визначення осудності.
Юридичний критерій осудності немов би постає з двох попередніх: соціально-медичного та психологічного. Він означає здатність особи, яка вчинила злочин, бути відповідальною за вчинене, підлягати кримінальній відповідальності. Зрештою, осудність – це здатність особи до усвідомлення та сприйняття сенсу осуду. Лише спроможна до цього людина піддається кримінально-правовому впливу. Стосовно суб’єкта, позбавленого здатності усвідомити та сприйняти осуд своєї поведінки, право взагалі (кримінальне зокрема) безсиле, тут потрібні інші засоби – медико-психіатричні.
Потреба відокремлення юридичного критерію від інших у формулі осудності та самостійний його розгляд обумовлені насамперед тим, що без юридичного критерію установлення інших – соціально-медичного та психологічного – перетворюється на самоціль, що позбавлена юридичного сенсу. Але ж осудність – це передусім категорія юридична, оскільки вона є ознакою суб’єкта як елемента саме юридичної конструкції – складу злочину. Розуміння цього, мабуть, і пояснює те, що в літературі ототожнюють терміни юридичного критерію з психологічним.
Доцільність самостійного виокремлення юридичного критерію осудності підтверджує і аналіз чинного кримінального законодавства. Відповідно до ч. 1 ст. 19 КК України «не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння... перебувала в стані неосудності». Продовжуючи думку законодавця, можна сказати: «Не підлягає тому, що неосудна особа не здатна сприймати зміст цієї відповідальності, не здатна бути відповідальною за вчинене, тобто відсутній самостійний юридичний критерій осудності, а отже, і сама осудність».
Визнання відносної самостійності юридичного критерію
