Проблеми кримінальної відповідальності: навчальний посібник. - В. М. Куц
Теорія «об’єкт злочину – суспільні відносини» тривалий час була домінуючою, але останнім часом висловлено думку про її нерезультативність з погляду теорії та практики протидії злочинності.
Сьогодні немає жодних підстав для повсякденного звернення до такої високої філософської категорії, як суспільні відносини, а особливо для оперування нею при визначенні об’єкта злочину. Категорійний статус суспільних відносин більшою мірою відповідає досить абстрактному рівню соціально-філософського погляду на суспільство. Суспільні відносини як соціально-філософське поняття з успіхом можуть виконувати роль сутнісної характеристики суспільства, а не вузької юридичної категорії, якою є склад злочину.
У понятті «суспільні відносини» акцент зроблено на його першій частині – «суспільні», – що наголошує на надіндивідуальному характері соціальних залежностей і, відповідно, трансіндивідуальній сталості сторін суспільних відносин. Справжніми суб’єктами суспільних відносин є не індивідууми, не локальні соціальні групи, а винятково великі соціальні спільноти (класи, нації тощо), які становлять надіндивідуальну реальність.
Отже, суспільні відносини – це категорія, що виражає спосіб суспільного взаємозалежного співбуття великих соціальних груп, а не окремих індивідуумів.
Теза про те, що об’єктом злочину виступають суспільні відносини, дуже віддалена від безпосередньої практики юриста, оскільки окремому суб’єкту чи їх групі (співучасть у злочині) ні прямо, ні опосередковано непосильно порушити суспільні відносини у названому вище їх розумінні.
Категорія «суспільні відносини» відображає дійсність на надзвичайно високому рівні абстракції. Як правило, правознавець з такими рівнями абстракції не працює. Він має справу з питаннями правового захисту життя, здоров’я, гідності, власності, політичної системи тощо, але при цьому завдяки існуючій теорії «суб’єкт злочину – суспільні відносини» схильний трактувати злочин як посягання саме на суспільні відносини.
Це непорозуміння виникає через те, що суспільні відносини змішують з формами їх зовнішнього прояву. Найчастіше суспільні відносини ототожнюють з міжособистісними відносинами, а інтереси, потреби, цінності та ідеали вважають змістом цих відносин. Більш коректним було б таке вирішення цього питання: об’єктом злочину є не суспільні відносини, а певні цінності, щодо яких вони виникають.
Отже, в злочинних діяннях окремих осіб немає небезпеки суспільним відносинам, тому вони не є об’єктами злочину. Норми чинного кримінального права охоплюють сферу конкретних діянь індивідуумів стосовно одне одного і прямо не згадують про суспільні відносини. Це обмежує можливість спекуляцій навколо суспільних відносин як об’єкта злочину. У злочинних діях окремих осіб немає загрози суспільним відносинам. Від злочину страждають не міфічні суспільні відносини, а конкретні цінності: особистість, життя, здоров’я, громадська безпека, власність тощо.
Неабияке кримінально-правове значення має поділ об’єктів злочину на види. Зазвичай їх поділяють на три види: загальний, родовий та безпосередній. Останній вид поділяють на підвиди: основний та додатковий. При цьому додатковий об’єкт буває обов’язковим та факультативним.
Зазначений підхід потребує деяких уточнень. Зокрема, перш ніж поділяти об’єкти на зазначені вище види, слід виокремити два явища та поняття про них: об’єкт кримінально-правової охорони та об’єкт злочину. Перше охоплює всю сукупність цінностей, визначених у ч. 1 ст. 1 КК України, до моменту злочинного посягання на них. Тобто про загальний об’єкт можна говорити лише в його «статиці», а не як про елемент складу вчиненого злочину («динаміка»). До складу конкретного злочину загальний об’єкт не включається.
Щодо родового об’єкта слід зазначити, що він є структурним елементом так званого родового складу злочину як певної абстракції, теоретичної категорії, яка забезпечує пізнання кримінально-правових ознак групи однорідних злочинів. Родовим об’єктом є сукупність однорідних цінностей, які охороняються групою однорідних кримінально-правових норм. (Звідси – друга назва цього об’єкта: груповий). Родовий об’єкт є частиною загального об’єкта кримінально-правової охорони.
Із змісту Особливої частини КК України постає, що родові об’єкти поділяються на окремі, більш дрібні групи цінностей. Інколи їх називають видовими об’єктами кримінально-правової охорони, хоча з позиції теорії класифікації явищ ця назва не зовсім вдала. Наприклад, громадську безпеку утворюють такі її види, як загальна, транспортна та виробнича безпеки.
Своєю чергою так звані видові об’єкти поділяються на безпосередні об’єкти, які зараховують до складів конкретних злочинів як їх елементи.
Поділ об’єктів кримінально-правової охорони (об’єктів злочину) на зазначені види має пізнавальне (гносеологічне), аксіологічне (ціннісне) та кримінально-правове значення. Останнє полягає передусім у тому, що саме за родовим та видовим об’єктами має систематизуватися Особлива частина «кримінального» закону. За родовим об’єктом доцільно виокремлювати її розділи, а за видовим – глави. Зазначену частину чинного КК України побудовано по-іншому: в основу виокремлення одних її розділів покладено родові об’єкти, а в основу інших – видові (Розділи ІХ, Х, ХІ тощо), тому не можна назвати її досконалою.
Щодо поділу на види безпосереднього об’єкта злочину варто зазначити, що в теорії досі немає усталеної думки про ознаки основного безпосереднього об’єкта злочину. Таким об’єктом, по-перше, є цінність, заради охорони якої встановлено відповідну кримінально-правову норму-заборону; по-друге, цінність, яка у всіх без винятку випадках страждає від забороненого цією нормою злочинного діяння. Дотримання зазначеного правила забезпечує правильне визначення місця відповідного складу злочину в системі Особливої частини КК України. Під час написання цієї частини чинного КК України це правило було порушено, в результаті чого низку кримінально-правових норм розміщено не за призначенням (статті 148, 149, 150, 151-1 тощо).
Наступною складовою структури складу злочину є предмет злочину. Щодо його сутності та змісту в теорії кримінального права висловлюються різні думки. Превалююча серед них та, що предмет – це річ матеріального світу, вказана в законодавчому визначенні певного злочину, або така, що постає з цього визначення, з певними ознаками якої пов’язується наявність відповідного складу злочину. Тож можна зробити висновок, що є предметні та безпредметні склади злочину.
Подане означення предмета злочину не витримує критики. По-перше, кримінологічні реалії та зміст вітчизняного кримінального законодавства свідчать, що предметом злочину є не лише речі, а й будь-які інші субстанції, незаконно
