Бої Хмельницького - Юрій Тис-Крохмалюк

«Хлопи всі однакові, в сірім одязі, рідко хто в синім або червонім. Шкура на тілі, як кора на дереві, і зневага життя незвичайна. Є що бачити!»

«Кількадесятьох, роздягнувшися до нага, переплили Дніпро з голими шаблями, підійшли під ворожі шанці й повбивали там багато народу».

Пруський посол Вайнберґ пише за кільканадцять років перед Хмельницьким (1634 р.): «Це немолоді, хоробрі чоловіки, на добрих конях, кожний з довгою рушницею на лад шотляндських… Цілим серцем прагнуть бою».

В нашій історії, в історичних думах, в переказах зустрічаємо багато геройських вчинків, — але ж як мало пов'язано з ними прізвищ історичних постатей, історичних подій! Хоробрість була таким самозрозумілим проявом, що загалом присвячувано їй небагато уваги. Воно було очевидне, що в потребі слід «класти голову» та по-геройськи в бою чи на муках віддати своє життя. Напр. відомі в історії Хмельниччини випадки, коли поодинокі козаки зумисне перед боєм попадали в польський полон, щоб на тортурах подати ворогам фальшиві дані про положення, чисельність і склад українського війська.

Були горді оці наші предки: «Бий, стріляй мене просто в груди, а я оцю саму кулю тобі й назад відкину». То ж не диво, що інші не рідко вважали їх, головно де запоріжців, «характерниками», а їхню хоробрість «українськими чарами». Звідси й зрозумілими стають панічні втечі поляків, головно ж посполитого рушення, з поля бою (як от під Пилявцями тощо).

«Понасипали в чоботи запорізької землі, взяли в руки по кущеві терну, посідали на коней і їдуть по ляцькому шляху, а ляхи думають, що вони (козаки) ще в своїй землі. Тоді, як уже підберуться до самісеньких ляхів, як крикнуть всі відразу, як засвистять у суремки!»

«І поїдуть собі запоріжці геть, а їм (ляхам) все здається, що ті суремки далі грають».

Так то, бувало, лякали польське військо. Цікавий факт маскування ще тоді, галузками і старий звичай насипати рідної землі у чоботи, коли вибиралися далеко поза свої кордони.

А коли в Україні народжувався син, то батько сипав у купіль пороху, — щоб син був хоробрий і твердий.

До Хмельницького українське військо це були запорізькі козаки, що ходили походами проти татар і турків, проти Москви й Польщі. У повстаннях проти Польщі запорожці скріплювали свої сотні й полки ще багатьома луговиками, що то проживали на Низу, алеж до «низового війська» не зараховувалися, як теж — принагідними охотницькими загонами повстанців із сіл і міст. Ці повстанці в боях, головно ж у випадку переваги польського війська, виявлялися недорослими до вимог важкого бою й нерідко ставали причиною невдач, чи то бодай послаблення бойової дисципліни. Хмельницький основно змінив дотогочасий спосіб набору війська.

Ядром його нової збройної сили були:

1. довірені старшини,

2. реєстрові,

3. запорізьке військо,

4. повстанчі загони.

Всупереч деяким нинішнім поглядам, ні Хмельницький ні тогочасні військові не признавали в війську класового поділу на «козаків» і «чернь», як це сьогодні дехто схильний думати. Це органічно чужий нам поділ, що випливає із станового протиставлювання «шляхта — мужики» (хлопи), і відповідає лише клясовому способові думання тогочасного польського шляхтича. Українське ж військо розрізнювало такі організаційні ступені:

1. гетьман,

2. старшини, включно з сотниками,

3. давні козаки або товариші,

4. рядове козацтво, військові служби й невишколене поповнення,

5. нереґулярні й організаційно неохоплені принагідні повстанчі групи.

Давні козаки або товариші — це були визначні й заслужені козаки, що намічувалися на старшин, але за недостачею етату чи то з якихось інших причин тих функцій ще не мали.

Рядове козацтво, військові служби й невишколене поповнення. включене в реґулярні частики, — популярно звалися «черню». Черню звалися теж відділи, зорганізовані з «виписників» і ще невишколених повстанців. У проводі таких відділів стояли запорізькі абож колишні реєстрові старшини.

Зате незорганізовані повстанчі загони, що формувалися час-до-часу для зліквідування розбитих польських груп, для зламання осередків дрібного спротиву, головно ж по шляхетських дворах тощо, — загалом не рахувалися приналежними до військової організації. Вже тоді їх стали називати «гайдамаками». Козацьке військо здебільша мало з ними тільки небагато спільного:

«Не є ви козаки, є ви гайдамаки», — каже народня пісня.

На початку повстання Хмельницького черню називано теж і гайдамацькі загони, що в цю пору гетьманові приходили з немалою допомогою, дезорганізуючи в запіллі польське життя; вони спричинили й швидке поширення повстання на всю Україну; вони й були спершу одиноким серйознішим бойовим матеріялом гетьмана. Тому Хмельницький і сказав: «Чернь — права рука наша».

Полк. Михайло Кричевський (з ґравюри в «Theatrum Europaeum» VII, 1663)

Згодом, коли гетьман став уже внормовувати державне життя, коли повстання перетворилося в реґулярну війну, коли одні воювали, другі розбудовували адміністрацію держави, тоді годі було відривати масу селян від її нормального життя. Тоді стало доходити й до сутичок із тим покозаченим селянством, що інколи не хотіло вертатися до свого попереднього життя.

Інше завдання мали повстанчі загони, самі чи то з невеличким числом приділених старшин. Вживав їх гетьман особливо для охорони пограниччя та до дрібних місцевих акцій. У реґулярному бою вони здебільша не витримували в критичній ситуації і нерідко доводили до хаосу й паніки. Їхне діло в небезпеці це ті відомі до Хмельницького видавання старшин, мовляв, «нехай твоя голова за всі наші голови». Тому Хмельницький нерадо приймав охотницьких повстанців у лави тих відділів, що перед собою мали важкі, криваві бої з реґулярною польською армією. Все ж таки на початку повстанці прислужилися Хмельницькому не мало. Спільна акція реґулярних українських частин і повстанців давала гарні успіхи.

«Ні козак без мужикової поради, ні мужик без козакової сили встоятися не можуть», — казали тогочасні поляки.

Військо Хмельницького це не якась відорвана й чужа народові сила. Недолю й успіхи війська переживала й відчувала вся нація. Бо українське військо — це не найманці, ані не вибранці — це був вияв