Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Розділами, присвяченими Італії у цій книжці, я, певна річ, завдячую працям Пола Ґінсборґа, тоді як розділи про Іспанію відображають те, що я дізнався з читання та слухання видатного Віктора Переса-Діаса. Їм обом, а також Аннет Вів’єрка, чий авторитетний аналіз неоднозначної реакції післявоєнної Франції на Голокост у книжці «Депортація та Геноцид» глибоко позначився і на моєму викладі цієї трагічної історії, я щиро дякую. Мої заключні міркування про «Європу як спосіб життя» були написані під сильним впливом напрацювань блискучого фахівця з міжнародного права Анни-Марі Слотер. Її праці про «розпорошені держави» переконливо свідчать на користь Європейського Союзу як форми міжнародного урядування не тому, що вона краща від природи або втілює якусь ідеальну модель, а тому, що в тому сучасному світі, у якому ми опинилися, це єдиний можливий варіант.
Друзі, колеги та слухачі з усієї Європи навчили мене набагато більшого про недавнє минуле і теперішнє цього континенту, ніж я міг будь-коли назбирати з книжок та архівів. Я особливо вдячний Кшиштофу Чижевському, Петеру Келлнеру, Івану Крастєву, Денісу Лакорне, Кшиштофу Міхальському, Мірчі Міхаесу, Берті Муслю, Сюзан Нейман та Девіду Тревісу за їхню гостинність і допомогу. Я у боргу перед Іштваном Ревом за його безцінну наполегливість, щоб я відвідав Будинок терору в Будапешті, хай яким відразливим був цей візит. Мої нью-йоркські друзі та колеги Річард Міттен, Кетрін Флемінґ та Джеррольд Зайґель щедро ділилися зі мною своїм часом та ідеями. Діно Бутуровіч погодився прорецензувати мій опис хитроплетива мовної ситуації в Югославії.
Я вдячний деканам факультету мистецтв та наук в Університеті Нью-Йорка, які приходили на зміну одне одному, — Філіпу Фурманські, Джесс Бенгабіб та Річарду Фолі — за підтримку і мого дослідження, і Інституту Ремарка, який я заснував, щоб надихнути інших вивчати та обговорювати Європу. Я б не зміг розвивати Інститут Ремарка, у якому відбулося так багато корисних для мене лекцій та практичних занять, без щедрої підтримки та патронажу Іва-Андре Істеля; так само як не зміг би поєднувати роботу над книжкою й керівництво Інститутом без надлюдської ефективності та витривалості його адміністративної директорки Єр Кесслер.
Як багато інших людей, я глибоко вдячний за дружбу й поради моїм агентам Ендрю Вілі та Сарі Чалфант. Їхня підтримка проєкту, який і за тривалістю, і за масштабом перевершив усі їхні очікування, ані на мить не похитнулася. Я також складаю дяку своїм редакторам — Раві Марчандані й Керолайн Найт у Лондоні та Скотту Моєрсу й Джейн Флемінґ у Нью-Йорку — за всю ту працю, якої вони доклали, аби довести цей проєкт до завершення. Завдяки прихильності Леона Візельтіра деякі оцінки та погляди, подані в розділах 12 і 14, були вперше опубліковані як есеї на останніх сторінках часопису New Republic, присвячених мистецтву. Мабуть, найбільше як професіонал я зобов’язаний Роберту Сільверсу, незмінному редактору New York Review of Books, який упродовж багатьох років спонукав мене охоплювати дедалі ширший політичний та історичний горизонт, попри всі ризики й переваги, пов’язані з подібним авантюризмом.
Великий внесок у роботу над книжкою зробили також дослідники з Нью-Йоркського університету. Деякі з них, зокрема доктори Пауліна Брен, Денієл Коен (що нині працюють в Університеті Райса) та Ніколь Рудольф, допомогли мені краще зрозуміти досліджуваний період завдяки своїм напрацюванням, посилання на які містяться на сторінках цієї книжки. Джессіка Куперман та Аві Патт виконали безцінну роботу як наукові асистенти. Мішель Пінто разом із Саймоном Джексоном без жодних нарікань перетворилися на талановитих дослідників зображень. Саме її заслуга — більшість найзахопливіших ілюстрацій, як-от упакований Ленін, що прикрашає кінець третьої частини. Алекс Молот сумлінно знаходив і збирав опубліковані та неопубліковані статистичні звіти та набори даних, на які книжки такого штибу неминуче та цілком доцільно спираються. Без цього я б напевне не зміг її написати.
Моя родина жила з повоєнною Європою дуже довго: мої діти, наприклад, усе їхнє дитинство. Вони не лише терпіли мою відсутність, мандрівки та пристрасні захоплення, які вона породила, але й суттєво вплинули на зміст книжки. Денієлу я завдячую її назвою. Ніколасу — нагадуванням про те, що не всі гарні історії мають щасливий кінець. Моїй дружині я також багато чим зобов’язаний — як мінімум двома дуже уважними прочитаннями та конструктивними зауваженнями. Але її автор у боргу перед нею значно, значно більше. Власне, їй і присвячено «Після війни».
Європа в 1947 році
Європа сьогодні
Вступ
Кожна доба — це сфінкс, який стрибає в прірву після того, як його загадку розгадано.
Генріх Гейне
Обставини (на які деякі добродії абсолютно не зважають!) насправді надають кожному політичному принципу його особливого забарвлення та відмінності.
Едмунд Берк
Подій, мій дорогенький, подій[5].
Гарольд Макміллан
Історія світу — це не той ґрунт, на якому виростає щастя. Щасливі часи — це її порожні сторінки.
Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Геґель
Уперше я вирішив написати цю книжку, коли робив пересадку на Вестбангофі, головній кінцевій станції віденської залізниці. То був грудень 1989 року, сприятливий час. Я щойно повернувся з Праги, де драматурги та історики Громадянського форуму Вацлава Гавела саме зносили комуністичну поліцейську державу та викидали сорок років «утіленого соціалізму» на смітник історії. За кілька тижнів до того
