Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Україна, яка хоча і зрідка з’являється на сторінках книги, також є частиною цієї післявоєнної Європи. Для Джадта не існує «малих» країн, його оповідь не зосереджується лише на Німеччині, Франції чи Британії — він виважено розподіляє свою увагу між усіма країнами. Його завдання — показати взаємозалежність країн у сфері політик та ідей. Відповідно, Джадт розкриває те, як рішення в одній столиці впливали на процеси далеко за її межами. Наприклад, аналізуючи Суецьку кризу та введення радянських військ до Будапешта 1956 року, Джадт розмірковує над тим, що означав збіг у часі цих двох подій для кожної з них, зокрема в контексті реакції міжнародної спільноти. Історія Джадта є справді транснаціональною історією континенту: він долає розрив між Східною та Західною Європою, об’єднуючи їх у загальний наратив з розповіддю про захоплення комуністичними ідеями в західних країнах і досвід його переживання на Сході.
У ситуації, коли Україна обрала своїм стратегічним курсом інтеграцію до Європейського Союзу, українським читачам важливо реалістично (без ідеалізму та кліше) розуміти минуле європейських країн, які творили Об’єднану Європу. Джадт детально описує шлях різних країн до членства в Європейському Союзі, досвід тих, які лише прагнуть стати його частиною, і тих, хто обрав шлях тісної інтеграції, але без членства. Це дозволяє побачити як обмеження, так і перспективи сучасного ЄС.
Сьогодні на полицях книжкових магазинів можна знайти чимало видань з політики чи культури певної європейської держави або історію постання європейських інституцій, але лише праця Тоні Джадта творить цілісну картину, не обмежуючи розповідь національними кордонами та окремими подіями. Кожен з розділів цієї об’ємної книжки розкриває чимало незнайомих (чи малознайомих) в українському контексті імен та подій з європейської політики, економіки, культури і таким чином робить Європу більш зрозумілою для нас, а отже, ближчою. Це видання допомагає побачити українську історію крізь призму загальноєвропейських процесів та ідей.
Підсумовуючи, «Після війни» — це книжка про політичні ідеї і союзи, про інтелектуальні дискусії, про незручну правду за офіційними заявами і деклараціями, про те, що політика — це завжди простір ситуативних компромісів та особистих амбіцій. Це критична розповідь про нещодавнє минуле, яке постає не як історія успіху, а як правдива оповідь про безпрецедентне століття.
Олександра Гайдай,
кандидатка історичних наук
Передмова і подяки
Європа — найменший континент. Це навіть не континент, а всього-на-всього субконтинентальний апендикс Азії. Уся Європа (без Росії та Туреччини) займає лише п’ять з половиною мільйонів квадратних кілометрів: менше ніж дві третини території Бразилії, трошки більше ніж половину території Китаю чи Сполучених Штатів. За розмірами її перевершує Росія, яка простягається на сімнадцять мільйонів квадратних кілометрів. Але за насиченістю внутрішніми відмінностями та контрастами Європа не має собі рівних. За останніми підрахунками, вона охоплює сорок шість країн. Більшість із них — це держави та нації з власними мовами; крім того, чимало з них містять також бездержавні етноси й різні мовні спільноти, кожна з яких має свою відмінну й переплетену з іншими історію, політику, культуру та пам’ять; і цьому всьому присвячено безліч досліджень. Навіть про короткий період європейської історії після Другої світової війни (тривалістю в шістдесят років) — швидше, про цей період особливо — вторинна англомовна література практично невичерпна.
Однак ніхто не може претендувати на те, щоб написати справді повну чи остаточну історію сучасної Європи. Я не здатен на це насамперед тому, що перебував занадто близько до подій. Я народився невдовзі після закінчення війни і став самовидцем більшої частини того, що описано в цій книжці. На своїй пам’яті я вивчав, спостерігав чи навіть був учасником більшості подій цієї історії в міру її поступу. Легше мені від цього чи складніше зрозуміти історію післявоєнної Європи, я не знаю. Але скажу напевне, що через це історику часом складно досягнути неупередженої відстороненості.
Власне, ця книжка і не претендує на таку олімпійську відстороненість. «Після війни» — це неприховано особисте тлумачення недавнього минулого Європи, яке, сподіваюся, не втрачає об’єктивності та справедливості. У цій книжці повно особистих суджень (останній вислів набув незаслужено негативної конотації). Деякі твердження можуть видатися суперечливими, а деякі, мабуть, пізніше будуть спростовані. Зрештою, хто з нас не помиляється? Хай там як, а всі вони — мій власний витвір, як і помилки, яких не можна уникнути в роботі такого обсягу й масштабу. Та якщо помилок усе ж таки виявиться менше чи принаймні деякі оцінки і висновки цієї книжки доведуть свою життєздатність, цим я значною мірою завдячуватиму багатьом науковцям і друзям, які допомагали мені у процесі моїх наукових пошуків і написання тексту.
Книжка такого штибу насамперед спирається на інші праці[1]. Класикою сучасної історіографії, з якої я черпав натхнення і яка слугувала мені взірцем для наслідування, були праці Еріка Гобсбаума «Вік екстремізму. Коротка історія ХХ віку, 1914–1991»[2], Джорджа Ліхтгайма «Європа у двадцятому столітті», «Історія Англії в 1914–1945 роках» Алана Тейлора та праця покійного Франсуа Фюре «Минуле однієї ілюзії»[3]. Ці книжки абсолютно різні в усьому, крім одного: як авторам, так і їхнім працям притаманна переконливість, яка спирається на ґрунтовну освіту та той різновид інтелектуальної самовпевненості, що рідко трапляється в їхніх послідовників. Спільною для них є також чіткість викладу, яку кожен історик має взяти собі за зразок.
Серед науковців, на чиїх працях з недавньої історії Європи я сам найбільше вчився, я мушу особливо відзначити Гарольда Джеймса, Марка Мацовера й Ендрю Моравчика і подякувати їм. Вплив їхніх праць буде очевидним на подальших сторінках. Я — як і кожен, хто досліджує сучасну Європу, — також особливо вдячний Алану Мілварду за його ґрунтовні та оригінальні праці з післявоєнної економіки.
Настільки, наскільки я можу вважати себе
