Конституція України. Науково-практичний коментар - Колектив авторів
Конституційний Суд України не очолює будь-яку систему органів правосуддя, він не здійснює функції нагляду за діяльністю судів загальної юрисдикції, не має повноважень апеляційної чи касаційної інстанцій для загальних чи спеціалізованих судів, а тому не входить до їх системи і визначається окремим судом (sui generis) з особливими повноваженнями.
Цілком обґрунтовано в Конституції України виділено окремий XII розділ, який присвячено Конституційному Суду України, що вказує на його особливу політико-правову природу за порядком формування складу його суддів та обсягом повноважень у вирішенні підвідомчих йому конституційно-правових питань.
Специфіка конституційного статусу незалежного органу судової влади полягає у тому, що Конституційний Суд України розглядається за його властивостями як важливий чинник у забезпеченні конституційного принципу поділу влади (ч. 1 ст. 6), обумовлюючи охорону Конституції України (розд. XIII) та гарантуючи недоторканність закріплених конституційних прав і свобод людини і громадянина, незалежність та територіальну цілісність України (статті 157, 158, 159). Конституційний Суд має особливу мету — забезпечення верховенства Конституції. Здійснюючи конституційне судочинство, він захищає конституційні цінності, забезпечує стабільність конституційного ладу в країні.
За цією характеристикою та завдяки своєму конституційно- правовому статусу Конституційний Суд України знаходиться на одному щабелі з такими вищими суб’єктами владних повноважень як Президент України, Верховна Рада України, Уряд України. Він суттєво впливає на їх діяльність, маючи повноваження єдиного органу конституційної юрисдикції. Це означає перевірку за ініціативою зовні конституційності законів, нормативно-правових актів Президента та Кабінету Міністрів України для забезпечення конституційного правопорядку. Конституційний нормоконтроль необхідний для того, щоб, ухвалюючи рішення, суб’єкти владних повноважень не порушували Конституцію України.
Важливо зазначити, щодо сфери конституційної юрисдикції входить здійснення офіційного тлумачення Конституції та законів України, що значно посилює роль Конституційного Суду в системі стримувань та противаг. Фактично таке функціональне навантаження Суду дозволяє характеризувати його як «негативного законодавця». Закріплені в Конституції виключні повноваження із проведення офіційного тлумачення законів знаходять належну реалізацію в рішеннях Конституційного Суду України. З цього приводу випадково в теорії держави та права можна зустріти таке визначення Конституційного Суду, як «аристократичний елемент розподілу влад», що пояснюється його призначенням не стільки забезпечувати баланс між гілками влади і гарантувати конституційні межі їх дискреційної діяльності, скільки не допускати порушення прав і свобод громадян з боку органів влади. Тому вагомим кроком на шляху удосконалення механізмів захисту прав людини Конституційним Судом могло би стати запровадження інституту індивідуальної конституційної скарги.
Розглядаючи конституційно-правові питання, Конституційний Суд України забезпечує верховенство і пряму дію Конституції на всій території держави і стосовно всіх суб’єктів права, а його рішення мають загальнообов’язкову юридичну силу і можуть бути змінені (втрачають чинність) тільки шляхом прийняття змін до чинного Основного Закону або введенням нової Конституції України.
Конституційний Суд України як єдиний орган конституційної юрисдикції не має ієрархічно підпорядкованих йому інших видів судів, але його вплив поширюється на суди загальної юрисдикції та спеціалізовані суди, оскільки прийняті ним рішення поширюються та є обов’язковими для всіх органів правосуддя в Україні. Слід взяти до уваги, що, таким чином, конституційне судочинство є важливою складовою інституту судової влади. Спрямований акцентувати увагу на вирішенні виключно правових питань і розглядаючи конституційно-правові спори (конфлікти), Конституційний Суд України повинен відмовлятися (уникати) бути учасником політичних процесів, а також надавати будь-які політико-правові консультації іншим органам державної влади, або брати участь у законодавчому процесі, особливо, коли йдеться про розробку змін до чинної Конституції України.
Практика конституційного судочинства демонструє не тільки формально-юридичну, а й соціальну сутність Конституції України, розкриває зміст її понять, термінів та категорій, що також належить ідо законів України. У цьому розумінні стає можливим розглядати єдиний орган конституційної юрисдикції як одну із найважливіших передумов утвердження в Україні дійсного, а не удаваного, декларативного конституціоналізму. Це гарантує певним чином прямий зв’язок фактичної і юридичної конституції, забезпечує органічний зв’язок Конституції України із встановленням у державі конституційного правопорядку. В цьому полягає головне завдання Конституційного Суду України — забезпечувати принцип верховенства і неухильного дотримання конституційних приписів.
Аналізуючи своєрідність статусу єдиного органу конституційної юрисдикції — Конституційного Суду України, в теорії конституційного судочинства існує така точка зору розглядати його як специфічний суб’єкт влади — «квазісуд». Відповідна політико-правова характеристика Конституційного Суду України як органу з певними правотворчими функціями начебто дозволяє йому виконувати своєрідну роль у правотворчому процесі. Разом з тим Конституційний Суд не в змозі і не повинен займатися нормативно-встановлюючою практикою, а конституційне судочинство не має на меті в системі розподілу влад створення норм права, або заповнення своїми правовими позиціями прогалин у законодавстві. Судово-контрольний вплив на галузеве законодавство досягається завдяки офіційному тлумаченню з метою доведення його до рівня вимог конституційних принципів та цінностей без втручання у букву закону. Рішення Конституційного Суду, яким властиві ознаки правового захисту, забезпечують конституціоналізацію правових відносин і тому можливо у певному сенсі визнавати їх нормативно-доктринальну природу. Але, для того щоб вважати їх джерелом конституційного права, потрібні вагомі аргументи у напрямі з’ясування і доведення нормативності як безумовного продовження нормативної юридичної сили Конституції України.
У зв’язку із формуванням теорії конституційного судочинства в Україні важливо послатися на Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 2000 р. №15-рп/2000 (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України). Провівши системне тлумачення нормативних положень у контексті офіційної інтерпретації ст. 150 Конституції України та ч. 2 ст. 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» стосовно порядку реалізації рішень, Конституційний Суд України вказав на конституційно-правову природу своїх рішень незалежно від того, визначено в них порядок і строки їх виконання чи ні. Вони є обов’язковими до виконання на всій території України, що не є синонімом нормативності як джерела права. У Рішенні вказується, що «органи державної влади, органи Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, посадові та службові особи, громадяни та їх об’єднання, іноземці, особи без громадянства повинні утримуватись від застосування чи використання правових актів або їх положень, визнаних неконституційними.
Рішення Конституційного Суду України мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтверджень з боку будь-яких органів державної влади. Обов’язок виконання рішення Конституційного Суду України є вимогою Конституції України (частина друга статті 150), яка має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів (частина друга статті 8).
Закони, інші правові акти, їх окремі положення, визнані рішенням Конституційного Суду України такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними), втрачають
