Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга - Володимир Броніславович Бєлінський
«Очевидно, що для Данила Галицького, котрий все життя цілеспрямовано і послідовно боровся за встановлення своєї абсолютної влади, малоприйнятним було визнання себе чиїмось васалом (чи то папи, чи то хана. — В.Б.)… Він не міг не знати про боротьбу пап Інокентія III, Гонорія ІІІ, Григорія IX, Інокентія IV з імператором Фрідріхом II, відлученим від церкви 1245 р. на Ліонському соборі… Ця боротьба була продовженням давньої війни Штауфенів з Вельфами, в основі якої лежала боротьба церковної і світської влади за верховенство…» [53, с. 21–22].
Звичайно, та боротьба за верховенство католицького Папського Престолу не могла не зачепити Україну-Русь, тим більше, що вершина православ’я — Константинопольський Патріархат у 1204 році був практично знищений силою і підпорядкований католицькому Риму.
«Данило повинен був бути свідомий того, що у випадку конфлікту його чи наслідників папа… міг усунути від влади на користь інших кандидатів» [53, с. 22].
Перше зазіхання на свою владу та Русь-Україну, надзвичайно приховане, Данило Галицький відбив у 1237 році, розбивши під Дорогичином Тевтонський орден. Варто розуміти: орден того року міг діяти тільки за вказівкою папи. Тобто то була спланована комбінація, розіграна папою: польський князь Конрад Мазовецький несподівано захопив велику частину руської землі і тут же передав її Тевтонському ордену. А орден окупував землі, ввівши свої війська, немовби отримав подарунок від Польщі. Так замасковано, аби не сполохати молодого князя та не налаштувати його проти Папського Престолу, на перших порах діяв Рим.
Молодий володар Руської (української) землі князь Данило Галицький розгадав сплановану комбінацію і, довго не чекаючи, у тому ж березні місяці 1237 року розгромив вишколене військо Тевтонського ордену, а землі повернув до володінь Галицько-Волинської держави.
Рим був вражений, але «проковтнув» поразку і вирішив діяти по-іншому. Він ніколи не мирився з невдачами. Зразу ж після відходу з Центральної Європи війська хана Батия до Данила Галицького почали навідуватися папські посли. Послухаємо історика: «…розпочались перемовини з папським першопрестолом через посольство Плано Карпіні (1246–1247 рр.), ігумена Григорія (1247 р.), листування, яке припинилося у 1249–1252 рр.» [53, с. 22].
Зрозуміло, що сьогодні ми про багато що можемо тільки здогадуватися. Але в розумної людини не може не виникнути запитання: що ж трапилося, що листування між папою та князем Данилом припинилося у 1249–1252 роках? Українська історія знає відповідь на це питання: у 1249 році Папа Римський Інокентій IV кинув проти Данила Галицького нову військову силу. На цей раз проти Русі-України були спрямовані угорці, поляки і тевтонці. Битва відбулася 17 серпня 1249 року біля обложеного міста Ярослава на річці Сан.
Цього разу в Літописі Руському літописець Данила Галицького приділив баталії достойну увагу: вона подана на 3-х сторінках. Тому вже видавництво нівелювало образ великого українця, набивши наступні 404 та 405 сторінки Літопису Руського «московським ширвжитком». Не буду описувати той «московський непотріб». Від нього несе «зловонием». Отак завжди чинили московити. Пам’ятаймо це!
На боці противників Данила Галицького виступали і князі-русичі, наприклад Ростислав Михайлович, та слід пам’ятати, що не вони були чільними носіями смути. Головні чвари на Україну-Русь в ті часи приносилися ззовні, аби послабити нашу державу. Послухаємо, як сучасний молодий український історик Ігор Кушко та Літопис Руський подають ту велику перемогу України-Русі.
«Коли війська Данила і Василька перейшли ріку Сян, Ростислав отримав повідомлення про їх наближення. Він вивів проти них свої війська,.. а біля міста залишив загін з піхоти, щоб городяни не приєдналися до противника і не знищили артилерію (стінобитні машини. — В.Б.).
Битва розпочалася 17 серпня… (1249. — В.Б.) року з удару кінноти обох військ» [166, с. 42].
А ось як описав давні події Літопис Руський:
«Данило тим часом, оружившись [і] взявши воїв своїх, пішов по ріці Сяну… перейшли ріку і, приготувавши до бою кінників з пішими воями, спокійно пішли на битву, бо серця їх обох (братів Данила і Василька. — В.Б.) завзяті були до бою і рвались до бою. Лев же був [іще] дитиною, [і Данило] поручив його Василькові [Гавриловичу], хороброму і сильному бояринові, щоб він оберігав його в бою…
І коли побачив Данило, що ляхи кріпко ідуть на Василька, «корліш» співаючи, [і] сильним голосом ревли у війську їх, коли ж побачив Данило зблизька битву Ростиславову і Філю [воєводу угорського], що стояв у задньому полку із хоругвою [і] казав: «Руси скорі є на битву, але вистіймо перед натиском їх, бо вони не видержують довгий час у січі», — Бог, однак, не послухав нахваляння його, — [то] рушив на нього Данило зі [стольником] Яковом Марковичем і з [боярином] Шелвом. Шелв тоді був збитий [списом], а Данила [Філя] схопив. Він вирвався з рук його і виїхав із битви, але, побачивши угрина, що йшов на поміч Філі, списом збив його, і [спис], загнаний в нього, зламався, [а] він упав [з коня] і спустив дух. А об того гордого Філю Лев, ся дитина, зламав списа свого. І знову Данило скоро прийшов на нього, [Філю], і розтрощив військо його, і хоругов його роздер навпіл. Побачивши ж це, Ростислав побіг, і повернули угри навтікача.
Василько тим часом зітнувся з ляхами, які повернули [на нього]. І дивилися обидва [війська] одні на одних, а ляхи лаялися, казали: «Поженемо на великі бороди!» Василько тоді сказав: «Брехня є слово ваше. Бог єсть наш помічник». І вдарив він коня свого, і двинув [на них], і ляхи, не видержавши, побігли од нього.
Данило ж гнав через яр глибокий на угрів і русь (військо руського князя Ростислава Мстиславовича. — В.Б.), бив їх [і] журився про брата, не знаючи, [що з ним]. Але, побачивши хоругов його, що мчала вслід за ляхами, він був сильно радий. І став він на могилі навпроти города, і приїхав Василько до нього. Данило тим часом хотів гнати вслід за ними, але Василько заборонив йому…» [18, с. 403–404].
То була доленосна перемога українських князів Данила Галицького і Василька Волинського, яка на довгі роки відбила бажання католицького Риму вирішувати з Україною-Руссю питання силою, прийшовши до мирних перемовин. За Літописом Руським, у 1255 році Данило Галицький прийняв від папи титул короля
