Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Володимир Кирилович Малик

Ждан скоцюрбився на холодній, ослизлій соломі. До горла йому  підступив гіркий клубок, на очах виступили сльози, а плечі  самі, мимо його  волі  затряслися в ледь  здержуваному глухому  стогоні-риданні.

І тут несподівано в темному кутку  брязнули кайдани, зашурхотіла солома і хтось невидимий, але живий, торкнувшись його  плеча, промовив басовитим простудженим голосом:

— Не  плач, отроче!  Сльозами горю  не  поможеш...

Ждан аж кинувся. Перестав плакати, рукавом витер  мокре лице, соромлячись своєї хвилинної слабості.

Побрязкуючи ланцюгом, незнайомець вийшов з  кутка на  світло. Це  був  ширококостий, але  схудлий  чолов’яга  у старій смердівській свиті. Густа, закошлачена борода, буйна розпатлана чуприна, в якій стирчали гострі житні остюки, і пронизливі палаючі очі під низькими кострубатими бровами надавали йому  схожості з нечистою силою — домовиком чи лісовиком, відьмаком чи  водяним...

Жданові стало лячно.

— Ти  хто?

Той  глухо  закашлявся, затрясся всім  тілом, а віддихавшись, відповів:

— Хто я?..  Смерд я єсмь  князівський... Будило... Коваль з Путивська... Що  над  Десною... Чував?

— Чував... За  віщо  ж тебе  сюди  запроторено?

— Хе-хе!  За  віщо... За  віру  нашу прабатьківську... За  те, що  поклонявся не  Богу   Отцю, Богу   Сину і  Богу   — Духу Святому, а сонцю і небу, вітру  і грому, гаям  і лісам, водам і  пущам. За  те,  що  не  давав десятини попові на  церкву, а таємно носив требу в ліс або в поле  нашим богам  і богиням і там  поклонявся їм і молився їм...  А хтось  підгледів і доніс попові Маркелу. А той,  пославши на  мене зло,  доніс єпископові Саватію. А Саватій, гречин хитрий і підступний, наказав чорноризцям схопити мене, забити в кайдани і кинути в князівський поруб...

— То  князь Ігор  знає про  це?

— Я просидів тут цілу  зиму, але  князя не  видів.

— То  треба  сказати йому!

— Сказати! Авжеж!  Тут скажеш! Кому? Цим стінам? Чи, може, відчинять перед тобою двері, візьмуть за  руку  та  й поведуть прямісінько до  самого князя в хороми?.. Ні,  братику, князь, мабуть, заодно з єпископом. А той  гречин не одного внука Дажбожого згноїв у ямі  або  спалив на  вогнищі...  І мене жде  така  доля...

— А втекти звідси...

— Втекти!.. Я  вже  обмацав кожну ланку ланцюга — не перервеш! Не  такі  ковалі його  кували... Обдивився кожну шпаринку в стінах  — не  пролізеш... Хоч  головою тут бийся  — нічого не  придумаєш!

— Що  ж робити?

— Вірити!  Вірити нашим  прадавнім богам... Вони  допоможуть!..   Всьому  на   світі   рано  чи   пізно  наступає  кінець  —  і  зимі,  і  літу,  і  життю,  і  славі,  і  багатству,  і стражданням. Тож  і нашому лихові  колись має  бути  край! Вдарить  Перун  блискавицею  в  князівський  хором,  спопелить  його   —  і  ми   вийдемо  з  цього  проклятого  підземелля під  ясне  проміння сонця... Станемо вільними людьми...  А  не   вдарить  Перун  —  налетить  чорним  смерчем Стрибог, завертить над  Ігоревим градом, зруйнує хороми, розметає вали, і ми  теж  вийдемо звідси до  живих людей... А  не  вийдемо, тоді  Марена  приголубить нас   своєю важкою   рукою  і  заснемо ми  на  віки   вічні, а  душі  наші переселяться  в  інших  людей,  чи  в  звіра   якого, чи  в  деревину   зелену...

— Отже, кінець може  бути  різний...

— Так,  може  бути різний... Та страждання наші  скінчаться...  Тож  вір,  і тобі  буде легше на серці. А сльозами горю  не поможеш...

Будило забряжчав ланцюгом,  обняв  Ждана  за  плечі. Юнакові стало від  тих  міцних обіймів тепліше, від  горла відкотився гірко-солоний  клубок, а  на  душі  посвітлішало, ніби  в похмуре підземелля раптом заглянув сонячний  промінь  надії... Спільне горе  було  поділене навпіл, і він  відчув, що  в нього скотилася з душі  половина тягаря.

5

Любава металася в  гарячці на  широкому дерев’яному ліжку  в просторій хоромині боярина Славути. Їй  здавалося, що  з темних кутків, куди  не  досягало світло від лампадки й свічок, вилітають, мов  чорні круки, дзьобаті марища-страховища і пазуристими лапами хапають її за  руки, за  ноги, за коси і тягнуть кудись у безвість. Дихала важко, уривчасто. Лице її  зблідло, видовжилося, губи  запеклися, покрилися смагою, а  в  прекрасних чорних очах  зачаїлася смертельна туга.

Біля неї  сиділо троє:   Славута, його  кухарка та  Самуїл. Усі були  похмурі, стривожені. В той  час,  коли рана почала гоїтися, дівчину спіткало нове  лихо:  заболіло раптом у грудях,   запекло вогнем, її  всю   охопив жар, і  горить вона в ньому ось  уже  який день. А сю  ніч  їй стало зовсім зле:  почала  задихатися, кидатися в ліжку, не  знаходячи ні на  хвилинку спокою. Спечені вуста  безперервно шепотіли:

— Жданку, пити!  Жданку, де ж ти?  Пити, пити!.. Хлопчина-служник вніс  гаряче питво, і Текля напоїла її з  чашки  відваром липового  цвіту, малини  та  ромашки, а Славута натер лоєм груди  та спину і приклав припарки з квасного житнього тіста,  замішаного на гірчиці, меду,  ріпаковій олії  та настоях якихось тільки йому  відомих корінців та трав.  Самуїл безперервно міняв їй на лобі тонкий рушник, змочений у  холодній воді, і  той  рушник миттю висихав, ставав теплий, аж гарячий.

Закутавши дівчину вовняною ковдрою, Славута помив у жбані руки, відійшов у дальній куток хоромини і стомлено опустився на  стілець. Самуїл присів біля  нього.

— Ну  що?  — запитав одними губами.

— Погано, — зітхнув боярин. — Якщо до  ранку не  полегшає, то треба  кликати попа... Бідна дівчина! Така  молода, гарна — і...

Славута провів  долонею  по  очах, мовби зігнав з  них невидимі сльози. Йому й  справді було  шкода цього молодого  життя, що,  не  встигнувши розквітнути, ось-ось мало зів’янути.

Скільки пам’ятає себе, він  гостро відчував чужий біль  і чуже  горе.  Коли був  приставлений князем Всеволодом до княжича Святослава, то  швидко прив’язався до  нього, полюбив, як  брата, і його  прикрощі, хвороби та невдачі сприймав, як  свої  власні. Коли, бувало, княжича за  пустування карали паском, він  підставляв під пасок свою  руку  або  брав його  провину на  себе.  А коли на  стайні лупцювали за  якунебудь провину холопа, то теж кидався на його  захист, хоча йому  за це  не  раз  перепадало.

Пізніше він  навчився виходжувати під  час  хвороб своїх дітей  і князівських, в походах не тільки підбадьорював воїнів піснями та оповідями про  колишні походи і перемоги, а й лікував хворих, перев’язував поранених, складав потрощені кістки, вправляв вивихи, а коли була потреба, пускав кров... І ніколи не  робив різниці між  князем і смердом, між  боярином і закупом. Для  нього всі  вони були