Демократія - Кондоліза Райс

У Варшаві ми були з приводу державного візиту президента Буша. Під час церемонії прибуття ми, як вимагав протокол, слухали державні гімни США й Польщі. Потім підняли стяги — «зірки й смуги» та червона й біла поземні смуги польського стяга. Поруч майорів стяг НАТО. Я була глибоко схвильована, і сльози текли по моєму обличчю. Польща була тепер союзником США в Європі — нарешті цілісна, вільна й мирна.

Через кілька хвилин ми дивилися парадування польських військ на пошану президента. Їхня ступа — не згинаючи ніг — була притаманна арміям країн Варшавського договору. Коли нас минала лава, трохи відхиливши голову (теж риса армій радянського блоку), президент салютував військам альянсу НАТО, яким, здавалося, ближче було минуле, аніж сучасність. Я собі хехекнула й поділилася спостереженнями з сусідами. Схоже, більше ніхто іронії не зауважив. Звичайно, це не мало жодного значення. Польща була тепер надійним союзником і стабільною демократією, попри те що деякі її військові традиції потребували реформування.

Довга дорога до вільної Польщі

Польща, може, більше за будь-яку країну була прикладом трагедії європейського поділу після Другої світової війни. Вона була найноровливішим учасником радянського блоку. Зі своїм пристрасним націоналізмом, глибоким католицизмом та жорстким, хоч і пасивним, опором домінуванню Москви поляки виявилися, скажімо, важким народом.

Ворожість між росіянами та поляками була дуже давньою: впродовж сторіч через війни й політичні домовленості постійно змінювалися кордони між країнами.

Польща іноді переважала, навіть посадила польського князя на царський престол, коли на початку XVII сторіччя Росія ослабла. Коли за династії Романових Росія зміцніла, то помстилася й загарбала польські терени, силоміць інтегруючи чималі території в Російську імперію. Отак і тривало це балансування, посилюючи історичний наратив недовіри й ворожості.

Сучасна версія цієї нестабільності походить із подій, які призвели до початку Другої світової війни. 1932 року Польща підписала пакт про ненапад із СРСР Йосипа Сталіна, а через два роки — те саме з нацистською Німеччиною. Але пакти не виконувалися, і 1939 року в Польщу із заходу вдерлася Німеччина, а зі сходу — Радянський Союз. Почалися роки брутального ставлення до населення, переважно з боку німців. Проте свою справу зробив і Радянський Союз. В одному з найганебніших випадків 22 000 польських армійських офіцерів та державних службовців було знищено в районі Катинського лісу в Росії. Радниці приписували цей злочин нацистам. Але кожний поляк знав, що Михайло Горбачов визнав допіру 1990 року: масове вбивство у Катині вчинила радянська таємна поліція.

Попри брутальність і нерівні шанси, польський рух опору хоробро змагався з нацистами, навіть перебравши контроль над Варшавою у серпні 1944 року. Нацисти знову загарбали столицю в жовтні й спалили її дощенту, оточуючи і страчуючи пересічних громадян та бійців опору. У той час радянські війська швидко посувалися на захід, але не встигли дійти до столиці, щоб перешкодити німцям винищити людей. А ще поширена думка, що Червона армія навмисне чекала, віддавши населення нацистам на поталу, аби легше було після «звільнення» проводити пацифікацію. Радниці взяли Варшаву в січні 1945 року, а решту Польщі — до березня.

Коли через кілька місяців у Потсдамі було підписано остаточне мирне врегулювання між звитяжними союзниками, ситуація в Польщі випадала на користь Сталіна. Західні союзники намагалися наполягти на вільних виборах, проте долю Польщі було визначено. 1947 року на спонсорованих СРСР «виборах» переміг Болеслав Берут, який хутко оголосив, що Польща стала комуністичною Польською Народною Республікою. 1955 року Польща стала співзасновником радянського військового альянсу — Варшавського договору. Цим завершилася її інтеграція в радянський блок.

Однак ще три десятиріччя Польща псувала кров Кремлю, постійно створюючи кризи між польським народом та комуністичними правителями. У партії був єдиний засіб — забезпечити народу добробут. Так вона й зробила, позичивши гроші в Західній Європі та США. Станом на 1970 рік ця стратегія почала пробуксовувати, бо настав час віддавати борги, а реальна економіка почала скорочуватися. У грудні в Гданську вибухнули страйки й голодні бунти, через що загинуло багато людей, коли влада використала силу для відновлення порядку.

Переймаючись стабільністю, Захід продовжував сипати в Польщу позики, вибачав деякі борги, реструктурував інші, дозволяючи країні нарощувати борг. Проте станом на 1980 рік державний борг перевищував 18 млрд доларів, що майже дорівнювало ВВП. Зарубіжні джерела фінансування помалу висихали, і щедрість, яка тримала зарплатню на високому рівні, потроху вичерпалася. Зменшення зарплатні й збільшені на 60 % і більше ціни на основні товари призвели до протестів по всій країні. У партії більше грошей не було, і вона опинилася сам на сам із норовливим та сердитим населенням.

Улітку 1980 року множилися страйки. У відповідь уряд підвищив зарплатню, хоча в нього не було на це грошей, але це не зупинило хвилі акцій трудівників, що паралізували країну. Коли застрайкувало 80 000 робітників у Любліні, довелося задіяти армію, щоб забезпечити роботу основних служб у місті.

І тут режим припустився фатальної помилки в Гданську, давньому розсаднику робітничої активності, який, за іронією, називався Кораблебудівнею імені Леніна. Анна Валентинович, популярна кранівниця, була звільнена за п'ять місяців до пенсії. На чолі з Богданом Борусевичем та електриком Лехом Валенсою робітники Гданської кораблебудівні оголосили страйк. Упродовж кількох днів 200 фабрик приєдналися до страйккому, наполягаючи на праві мати незалежні профспілки й страйкувати. З розширенням акцій трудівників уряд спробував спочатку залякувати, арештовуючи лідерів дисидентських організацій та оголошуючи страйки політичними, а не економічними. Проте хаос тривав, і 24 серпня комуністичний уряд погодився на переговори.

У Гданській угоді від 21 серпня містилися карколомні поступки. Крім дозволу на незалежні профспілки, в ній ішлося про нове законодавство, яке давало право на страйк без подальшої відплати. У ній також велася мова про збільшення гарантій свободи преси, підвищення зарплатні та покращення умов роботи. Працівникам дозволили брати вихідний у суботу, а в неділю служба транслюватиметься на робоче місце через гучномовці. Угода мала дати комуністичному уряду можливість пересапнути. Жорсткого й некомпетентного прем'єра Едварда Ґерека усунули від влади. Його наступник Станіслав Каня обіцяв шанувати угоди, погрозливо зауважуючи, проте, що «антисоціалістичні елементи» використовують проблеми країни у власних цілях. Тепер ми вже знаємо, що одночасно з підписанням угоди Комітет державної оборони розробляв план запровадження воєнного стану.

Проте уряд виявив слабкість, і новопризначені профспілки не збиралися зменшувати тиск. Єдина національна організація трудівників була створена на зборах у Гданську