Світла і тіні ОУН - Лев Ребет
Отже Ст. Бандера, частково добровільно, бувши в ході розмов з гітлерівцями інтернованим, а опісля ув'язненим, зовсім відійшов від практичної політики і роботи організації. Керівництво ОУН перебрав М. Лебедь як в. о. голови проводу, а від 1943 р. — бюро проводу в складі: Р. Шухевич, як голова проводу, і Р. Волошин та Дмитро Маївський, як члени. Ст. Бандери не стало в ОУН, і вона без нього обійшлася. А виконала вона під час війни на Сході і після неї багато більше від усього, тщо до цього часу було зроблене. Обійшлося теж без Я. Стецька і багатьох інших членів організації, які були ув'язнені нацистами.
Неучасть Ст. Бандери і Я. Стецька в подіях, які наступили після їхнього ув'язнення, довела до того, що обидва вони, разом з деякою кількістю інших ув'язнених в той час членів організації, психологічно не сприйняли, як правильні, процеси і настанови ОУН, які витворилися в боротьбі і праці під час їхньої відсутности.
Звідсіля походить їхня неґація багатьох політичних виявів на батьківщині. Оточення Ст. Бандери свідомо, неправдиво і демагогічно визначило їх як відхилення програми ОУН у бік большевизму. По лінії заперечування політики і програми ОУН на батьківщині і пішло формування емігрантської групи довкола Ст. Бандери, ядро якої становлять люди, що не були причетні до роботи ОУН під час війни. Вони відчужилися від неї і заклякли на передвоєнних формах, викрививши ідеологію організації в бік провідницького і групового автократизму, внутрішньої нетерпимости та виключности і дрібного, цинічного макіявеллізму.
Група полк. А. Мельника віддалилася на еміграції ще більше від крайової ОУН, увійшовши в склад УНРади, яка своєю настановою і практичною політикою протиставиться ідеї визвольно-ревоілюційної боротьби, базуючи всю свою політику на очікуванні чужої допомоги і на визнанні УНРади чужими силами, як умандатованого представництва України.
Отже маємо сьогодні три групи колись єдиної ОУН: інтервенційну групу полк. А. Мельника, авантурницьку групу Ст. Бандери і групу, яка нав'язує до ідей та програми ОУН на батьківщині, що провела боротьбу проти нацистського і російсько-большевицького поневолення. Котра з цих груп зуміє і зможе відіграти в майбутньому творчу ролю?
На непопулярних позиціях
(Історично-біографічний додаток)
Пишучи свій спогад «Світла і тіні ОУН», його автор напевно й не думав про те, що цей невеликий причинок до історії українського визвольного руху буде заразом і його першим і останнім словом про той період визвольної боротьби, за якого йому доводилося стояти на відповідальних становищах. Той нарис, друкований у циклі окремих розділів у тижневику «Український самостійник» у 1954-55 роках, був писаний радше принагідно, для відзначення двадцятип'ятиріччя постання Організації українських націоналістів. На тлі загальних вступних констатацій і деяких критичних висновків та коментарів, писаних для газети передусім з погляду актуальної настанови до проблем і явищ, історичною логікою пов'язаних із минулим періодом, — спогад той у першу чергу спирається на безпосередніх переживаннях самого автора. Одначе, власне з огляду на такий принагідний характер нарису, нема в ньому повної історичної документальности; загально потрактовано або й зовсім не згадано ті моменти, що могли б мати надто особистий характер; із різних причин не названо імен деяких людей.
У тому ж самому вигляді, без виправок і прикрашень, виходять ці спогади окремою книжкою, як автентичне джерело індивідуального охоплення і сприймання явищ того історичного етапу, який для численних його сучасників став неухильним особистим призначенням.
Додаючи деякі доповнення, я не хочу відхилятися від основної лінії автора. Зокрема, свідомо не уточнюю деяких персональних даних і неназваних, хоч і відомих мені імен. Надто докладне розгортання спогадів про зовсім недавні часи криє в собі небезпеку поглиблення конфліктів у актуальних внутрішньо-політичних взаєминах та викликання позбавленої речевости полеміки.
Мої доповнення стосуються передусім автора спогаду і з ним пов'язаних моментів, про які може говорити «хтось збоку», помимо того, а може й саме тому, що йдеться про близьку людину. Ці доповнення, потрактовані, в основному, з біографічного пункту бачення, можливо, якоюсь мірою, спричиняться і до чіткішого унагляднення явищ, духа часу і тодішніх тенденцій, що розвинулися в нашу сьогоднішню дійсність.
Очевидно, наперед треба погодитися з тим, що мої нотатки великою мірою включають в себе такі елементи, які є видними передусім з особистої перспективи. Проте, як співучасник подій, я однаково уважала б за свій обов'язок дати вислів своїм рефлекціям, спостереженням і доповненням стосовно кожного співтовариша з визвольного руху, зокрема щодо людини, яка вже вийшла з реєстру живих.
*
Коли після довгих років ферменту, конфліктів і різних драматичних потрясень у колах повоєнної еміграційної формації — Закордонних частин ОУН; після того, як т. зв. опозиція до системи, очоленої і форсованої Степаном Бандерою, опинилася формально і фактично поза цією системою; коли на завершення цього етапу, 1953 року передано за кордон іменування проводом ОУН в Україні Колегії Уповноважених у складі: Лев Ребет, Зенон Матла і Степан Бандера, — колегії, що мала довести до упорядкування внутрішніх відносин на базі зобов'язуючих програмово-політичних і організаційних принципів ОУН в Україні, — то в цей момент Лев Ребет, як перший із цієї Колегії, опинився, із суб'єктивного погляду, чи не в найскладнішому становищі з усіх попередніх, які за різних процесів української визвольної політики падали на нього тягарем окремих зобов'язань. Уперше в житті, цим разом офіційно, з уповноваження, довелося йому провести дію, яка, хоч і була пов'язана із принципами визвольної боротьби проти ворога, проте мала фактично розвинутися на суто внутрішньому фронті зудару засадничих внутрішніх протиріч. Із практичного погляду, вже саме усвідомлення далеко зайшлих і далекосяглих ускладнень, було однозначне з відчуттям великих труднощів у подоланні глибокої внутрішньої кризи. Одначе сподівання на силу і вплив крайового авторитету та розрахунок на те, що крайова настанова і недвозначні напрямні компетентних чинників воюючої України будуть респектовані, — давали надію на позитивне полагодження справ. Скептицизм чергувався з оптимізмом, і останній породжував, зовнішньо мабуть прихований, запал до доброї справи, головно в початкових стадіях розмов і навіть спільних устійнень із С. Бандерою, коли, як здавалося, були вже реальні основи для можливостей успіху. Бажання дійти до погодження, очевидно, на зобов'язуючих від ІІІ-го Збору ОУН позиціях, і спільно довершити організаційно-політичне об'єднання — було дуже сильне. Воно не змінилося в основі від того часу, коли перші принципові розбіжності виявилися вже за перших зустрічів «старої школи» ОУН із новими крайовими течіями. З того часу, коли Л. Ребет, ще як недавній в'язень, радіючи з приводу нових прийомів визвольного руху в Україні, зараз же після звільнення першої групи