Хроніка війни. 2014—2020. Том 3. П’ять років гібридної війни - Дар'я Бура
Я написав десятки листів і почав розсилати їх після суду всюди, куди тільки міг, сподіваючись, що вони дійдуть до адресата. Більш того, я мав можливість зустрітися з новим адвокатом, якому відкрився далеко не відразу. Я не вірив нікому, і тому по кілька разів просив надати документи, пояснити, як той дізнався про мене і від кого прийшов. Але все ж потрібно ризикнути і довіритися, поділитися тим, що до цього часу було приховано від усіх куполом Лефортовської непроникності. Тепер я був не сам і, незважаючи на похмуре майбутнє, готовий був боротися.
Для ФСБ я вже не являв інтересу, а, навпаки, перетворився на суцільну ходячу проблему, якої слід було швидше позбутися. Природно, такий стан речей не влаштовував співробітників Федеральної служби безпеки. Мене необхідно було негайно «втратити». Не дивно, що в лічені години надійшов черговий наказ збиратися на етап.
В «автозаку» без вікон, у тісноті, поруч із двома «ополченцями» з так званих терористичних організацій «ЛНР» і «ДНР», мене везуть у невідомість. Спекотно, задушливо. Літо дарує сорок п’ять градусів спеки. Дорога триває недовго, і в підсумку я опиняюсь у слідчому ізоляторі номер один міста Ростова-на-Дону. Дорога у збірне відділення. Там опитування: кримінальні статті та отриманий термін позбавлення волі. Запитання «Чи по життю все рівно?» — і подальший розподіл. Якщо «все рівно», то дорога в камеру до порядних арештантів, якщо ж ні, то шлях у камеру до «півнів» і «гадів». Далі стандартна процедура підпису під документами про те, що мені видають усе необхідне — матрац, подушку, ковдру і так далі. Насправді ж цього нічого немає і не буде. Відмовишся підписувати, і можна прямо вирушати до штрафного ізолятора. Тут уже все залежить, наскільки арештант готовий відстоювати власні права.
Сидимо і чекаємо на вокзалі розподілу по камерах. «Ополченці» розповідають, що відбувається в дійсності на території окупованого Росією Донецького регіону. Розповідають про те, що кожного дня йдуть бої, а патронів уже не вистачає. З кожного бою виходять живими не більш як десять осіб, серед яких велика частина «трьохсотих» — важко поранених. При цьому окупований Схід України — це територія беззаконня, де всі тільки й займаються розподілом сфер впливу та грабунком. Кожне село, кожне передмістя — це окрема злочинна імперія. Усе пов’язано на захопленні бізнесу. Вони ж займалися перенесенням через кордон у Росію зброї, тієї, що їм ця країна видала для ведення війни. Тож не дивно, що один із цих терористів позбувся ноги під час розборок між воєнізованими угрупованнями. Він захищав інтереси агресора і виявився відданим. Звинувативши в найманстві та контрабанді зброєю, його заарештували просто в лікарні й кинули до в’язниці, без ліків і медичної допомоги. З огляду на абсолютну ворожість, ми не виявляли ніякої агресії щодо одне одного. Усі все розуміли і не починали непотрібних розмов, які обов’язково призвели б до сумних наслідків. Ми у в’язниці, у схожій життєвій ситуації, по різні боки барикад, але однаково потрапили під коток репресивної машини Російської Федерації.
Навколо нас темрява та іржаві труби. Хтось п’є, хтось курить. Душно і смердюче. Усі чекають лише одного, коли назвуть їхні прізвища та нарешті відведуть до камери. Черга на ув’язнення, яка повільно, але точно дійшла і до мене. Камера шістдесят три. Рухаюсь тюремними лабіринтами. Нижні поверхи затоплені каналізацією, і лише вузькі дошки слугують рятівними мостами. Ці приміщення віддано під кічі, штрафні ізолятори. Тут мешкають цвіль, сутінки та сморід...
Піднімаюся зі своїми баулами на третій поверх, поворот праворуч, і ось вона, камера, що буде мені домівкою. Відчиняють двері. Заглядаю. Маленьке приміщення, в якому сила-силенна людей, усюди сумки та розвішаний для висихання одяг. Усі погляди спрямовано на мене. Змушений зайти. Крок за поріг, і межу перетнуто. Двері зачинено. Тиша. Ніхто не промовляє жодного слова. Тільки дивляться. Що ж робити? Як правильно вчинити, щоб тебе не вбили? Це дійсно страшно. Не передати, як калатає серце в цю мить. До мене підійшов арештант на прізвисько Грузин, указав, куди поставити пожитки і повів до смотрящого за камерою. Я сів перед ним, а мене оточили з десяток в’язнів, із ніг до голови розтатуюваних у куполи та церкви. Почалася розмова. Цікавилися, хто я? Звідки я? За що сиджу? Чому всього сім років отримав? Потрібно було говорити тільки правду. Брехати суворо заборонено, за це смерть або навіть гірше. Я говорив, як є. Про ситуацію в Криму, про тортури, про Лефортово, про свою відмову від свідчення. Мені вже нічого було приховувати, я був вільним перед собою. В’язні ж довго думали, радились, але в підсумку сказали: «Живи, ти мужик, збережи це».
Вимовлені слова були вироком, схожим на звільнення. Мене тут же покликали пити чифір. Міцний чай, який за традицією п’ють по колу з однієї чашки всі ув’язнені, що перебувають в одній камері. Усього по два ковтки на честь єднання. Я став частиною тюремної системи.
Мене прийняли арештанти, і щоб не втрачати часу і вносити благо в «общак», відразу ж знайшов собі заняття в тій сфері, де міг себе реалізовувати в умовах тюремних катівень. Серед усіх постояльців я був єдиним, хто мав вищу юридичну освіту. Всі апеляції та скарги на порушення режиму тримання «були моїми». Ціла черга арештантів миттєво надала мені всю потрібну літературу і місце для роботи. Робота кипіла з ранку до вечора, що називається «за себе і за того хлопця». На сон відводилося тільки по п’ять годин. Більше ніяк. У нас було всього вісім ліжок на двадцять три людини. Доводилося спати по змінах. Моя зміна — з одинадцятої вечора до четвертої ранку. Постіль була коричневого кольору від поту і бруду. На прання білизни не вистачало часу, тому що наступному в’язню просто потрібно було спати. Мене вперше почали ознайомлювати з тюремними поняттями, з побутом в’язниці.
Зведення новин
Загалом, протягом 30 липня, терористи 105 разів порушили режим тиші. 10 разів злочинці використовували артилерію, 28 — міномети, 7 — танки і БМП, 65 разів стрілецьку зброю і гранатомети.
Про це повідомляє пресцентр штабу АТО.
Бойовики на Донбасі нарощують інтенсивність і щільність обстрілів, збільшуючи чисельність бронетехніки